Кристина Хіґер: молода дівчина ховалася у львівській каналізації під час нацистської окупації
До війни
Батьки Кристини, Іґнацій і Пауліна Хіґери, були заможними, асимільованими євреями, які володіли текстильним бізнесом. Після того, як Радянський Союз анексував східну Польщу восени 1939 року, Іґнацію Хіґеру довелося продати свій бізнес і переселити родину в одну зі спалень свого будинку, щоб здавати в оренду інші кімнати.
У ґетто
Після вторгнення нацистів до СРСР Хіґерів разом з іншими місцевими євреями переселили до ґетто. Нацисти змусили батьків Кристини працювати на них. Пауліна Хіґер шила німецьку армійську форму в нацистському таборі, який знаходився на вулиці Янівській. Іґнацій Хіґер працював столяром у капітана СС Йозефа Ґжимека. У ґетто Кристина та її сім’я пережили декілька акцій, коли нацисти збирали євреїв для депортації до табору смерті Белжець або для вбивства неподалік місця збору. Через вікно їхнього будинку в ґетто Кристина бачила, як били та вбивали євреїв. Вона спостерігала, як її двоюрідну сестру та бабусю посадили у вантажівку для депортації. У той момент її бабусю вдарили прикладом по голові. Вона навіть бачила, як під час облави на дітей декілька єврейських матерів покінчили життя самогубством, зістрибнувши з другого поверху свого будинку.
Серед цього насильства Кристина навчилася розрізняти кроки німецьких солдатів від кроків інших людей. Почувши кроки нацистів, вона ховала свого маленького брата Павела (1939 р. н.) у валізу під ліжком, а потім сама ховалася за халатом матері. Її батько Іґнацій побудував схованку під підвіконням і фальшиву стіну в підвалі, де сім’я могла переховуватися. Одного разу нацисти знайшли їхнє укриття та побили Іґнація Хіґера, але зрештою взяли його годинник і трохи їжі як хабар, не заарештувавши родину.
У схованці
У травні 1943 року Іґнацій Хіґер почув, що нацисти планують знищити ґетто. Кілька тижнів вони ховалися за фальшивою стіною в підвалі. Іґнацій працював над тим, щоб викопати отвір до каналізації. Одного разу вночі до кімнати через цей отвір увійшов працівник каналізації Леопольд Соха, котрий був поляком та римо-католиком. Іґнацій домовився із Сохою, що буде платити йому та двом іншим робітникам, Стефану Врублевському та Єжи Ковальову, які сховають його сім’ю в каналізації і доставлятимуть для них їжу та інші необхідні речі.
У червні, коли нацисти ліквідували ґетто, родина Кристини втекла до каналізаційних труб разом із 17 іншими особами. Пізніше до них приєдналися двоє їхніх родичів. Вода сочилася зі стін, запах був жахливий, а по камінню повзали великі червоні щури та жовті хробаки. Вони клали свої речі на каміння, щоб сидіти. Кристина сідала на коліна до матері, а Павел — до батька. Вони рідко рухалися або вставали. Родина Хіґерів мала миски, карбідову лампу та примус. Це були каналізаційні труби, а не тунелі, тому стояти могли лише діти. Іґнацієві доводилося повзти кілька миль по воду та нести чайник у зубах. Ковалюв спостерігав на вулиці, в той час як Соха та Врублевський щодня приносили чорний хліб і маргарин, використовуючи різні люки, аби уникнути викриття. Соха щотижня забирав одяг євреїв для прання. Їм доводилося розмовляти пошепки, щоб люди на вулиці їх не почули. Павел, якому було всього три роки, часто плакав. Якось один із чоловіків, який ховався разом із ними, так розсердився, що направив на хлопчика пістолет. Коли по каналізації проносився потік води, людям доводилося спиратися на камені біля стіни, щоб не потонути. Через нестерпні умови десять осіб покинули сховище, але їх розстріляли, щойно вони вийшли назовні.
Через п’ять тижнів євреїв знайшли інші працівники каналізації, і тому вони були змушені втекти з магістральної труби. Євреї знайшли дуже здивованого Соху, який сховав їх у бічній трубі. Через кілька днів, за два переходи по пів дня, він привів їх до нової, більшої ділянки всередині каналізаційної системи. Іґнацій зробив невеликі платформи з дерев’яних рейок, на яких могли спати по три людини. Кристина та Павел захворіли на кір та інші хвороби. У всіх були воші. Одного разу укриття загорілося. А під час грози його затоплювало. Через рік у Іґнація закінчилися гроші на оплату працівникам каналізації, але вони продовжували їм допомагати. Соха платив за припаси та приносив Кристині підручники, щоб батьки могли навчити її читати і писати. Тим часом трагедія зменшила чисельність групи: дядько Кристини потонув, збираючи воду, а її дід по материнській лінії загубився, і його, ймовірно, вбили. Одна жінка народила дитину, але її крики становили небезпеку для всієї групи, і дитину задушили.
Влітку 1944 року група дізналася, що Радянська Армія просувається до Львова. У липні вони почули, як німці копають над ними, але Соха сказав їм зупинитися, бо там проходить газова труба. 23 липня місто визволили. Соха чув про напади на тих євреїв, що вижили, тому він почекав кілька днів, перш ніж повідомити про визволення групі. 27 липня Кристина й інші почули стукіт по ґратах, і Соха з працівниками сказали їм, що вони вільні. Після того, як євреї виповзли з тунелів, Павел заплакав і хотів повернутися в каналізацію, тому що боявся світла і людей.
Після війни
У березні 1945 року родина Кристини переїхала до Кракова. У місті був яскраво виражений антисемітизм. Вони змінили прізвище на Хировські, яке звучало більш по-польські. Директор школи, яку відвідувала Кристина, порадив дівчинці прикинутися католичкою, тому вона вивчила молитви та прийняла перше причастя. Після закінчення війни в травні Пауліна дізналася, що вона та її сестра були єдиними, хто вижив з їх родини. Сестру Іґнація вбили, його брат, імовірно, загинув під час служби в Червоній Армії, а його матір убили в Белжеці. Того ж місяця вони отримали телеграму, в якій повідомлялося, що Соху збила машина.
У 1957 році родина іммігрувала до Ізраїлю. Кристина закінчила стоматологічну школу Хадаського університету і мала приватну практику. У 1960 році вона вийшла заміж за Мар’яна Кваснєвського, який також пережив Голокост. Батько Кристини Іґнацій помер у 1975 році у віці 68 років. Її брат Павел загинув у 1978 році у віці 39 років, перебуваючи в лавах ізраїльської армії. Пауліна, мати Кристини, померла 10 січня 2000 року у віці 90 років.
У 1968 році Кристина та Мар’ян іммігрували до США. Вона американізувала своє ім’я та стала Крістін Керен. У подружжя було двоє синів.
Яд Вашем удостоїв Леопольда Соху та Стефана Врублевського почесним званням «Праведник народів світу».