<p>Уцілілі жінки, які товпляться в бараках для в’язнів невдовзі після звільнення табору «Аушвіц» радянськими військами. Аушвіц (Польща), 1945 рік.</p>

Табір «Аушвіц»

Табірний комплекс «Аушвіц», найбільший свого роду, відіграв ключову роль  у здійсненні нацистського плану «остаточного розв’язання єврейського питання». «Аушвіц» залишився в історії як один з найнеславніших таборів Голокосту.

Ключові факти

  • 1

    Розташований в окупованій Німеччиною Польщі, «Аушвіц» складався з трьох таборів, зокрема табору смерті. Табори було створено протягом приблизно двох років (у 1940-1942 роках). «Аушвіц» припинив існувати в січні 1945 року після звільнення радянською армією.

  • 2

    В таборі загинуло понад 1,1 мільйона осіб, зокрема приблизно мільйон євреїв. Ті, кого не відправили одразу в газові камери, були приречені до примусової праці.

  • 3

    Комплекс «Аушвіц» часто помилково згадують як «Аушвіц-Біркенау». При цьому «Біркенау», або «Аушвіц ІІ», є лише частиною комплексу. Табір смерті «Біркенау» – це місце, де було розташовано газові камери.

Кількість жертв

За підрахунками, СС і поліція з 1940 по 1945 роки депортували до табірного комплексу «Аушвіц» щонайменше 1,3 мільйона осіб. Приблизно 1,1 мільйона із цих депортованих було страчено.

Найвірогідніші  підрахунки кількості вбитих у табірному комплексі «Аушвіц», зокрема таборі смерті «Аушвіц-Біркінау», з 1940 по 1945 роки такі:

  • євреї (1 095 000 депортовані до «Аушвіца», 960 000 загинули)
  • поляки-неєвреї (140 000 - 150 000 депортовані, 74 000 загинули)
  • роми (23 000 депортовані, 21 000 загинули)
  • радянські військовополонені (15 000 депортовані й загинули)
  • представники інших національностей (25 000 депортовані, 10 000 - 15 000 загинули)

Під час Голокосту в’язні концентраційних таборів отримували татуювання лише в одному місці, а саме в «Аушвіці». Новоприбулим в’язням призначали табірний серійний номер, який пришивали до уніформи. Серійні номери призначали лише в’язням, відібраним для примусових робіт. В’язнів, яких відправляли безпосередньо в газові камери, не реєстрували та не татуювали.

«Аушвіц І»

Основний табір «Аушвіц І» був першим табором, створеним біля Освенціма. Будівництво розпочали у квітні 1940 року в передмісті, в покинутих бараках польських збройних сил.

Посадовці СС постійно використовували в’язнів для примусової праці з розширення табору. Під час перших років існування табору СС і поліція очистили територію площею приблизно 40 квадратних кілометріі як «зону будівництва», зарезервовану винятково для табору.

Першими в’язнями «Аушвіца» були в’язні, переведені з концентраційного табору «Заксенгаузен» у Німеччині, куди вони потрапили як рецидивісти, а також польські політичні в’язні, переведені з Лодзі через концентраційний табір «Дахау», і з міста Тарнув у Краківському окрузі Генерал-Губернаторства (назва частини окупованої Німеччиною території Польщі, що не була анексована нацистською Німеччиною і не перебувала в адміністративному підпорядкуванні німецької Східної Пруссії, а також частини окупованої Німеччиною території Радянського Союзу).

Як і більшість німецьких концентраційних таборів, «Аушвіц I» було споруджено для трьох основних завдань:

  1. утримувати в ув’язненні реальних і підозрюваних ворогів нацистського режиму і німецької окупаційної влади в Польщі протягом необмеженого часу;
  2. постачати робочу силу для примусової праці на підприємствах будівельної індустрії, що належали СС (а пізніше на виробництві боєприпасів та іншої військової продукції);
  3. слугувати місцем фізичного знищення окремих невеликих груп населення, смерть яких, на думку посадовців СС і поліції, була необхідна для безпеки нацистської Німеччини.

Як і деякі інші концентраційні табори, «Аушвіц І» було обладнано газовою камерою і крематорієм. Спочатку інженери СС спорудили імпровізовану газову камеру в погребі тюремного бараку (Блок 11). Згодом у будівлі крематорію, розташованого окремо, за межами зони бараків для ув’язнених, було побудовано більшу, постійну газову камеру.

У таборі «Аушвіц I» лікарі СС провадили медичні експерименти в госпіталі, що містився в бараці (Блоці) 10. Вони чинили псевдонаукові експерименти на новонароджених, близнюках та карликах, примусово стерилізували та кастрували дорослих. Найвідомішим посеред цих лікарів був капітан СС д-р Йозеф Менгеле.

Коли ми уявляємо злочини нацистських лікарів, то перше, що спадає думку, це їхні жорстокі та іноді фатальні експерименти… Проте, коли подумати про роль нацистського лікаря в «Аушвіці», найважливішими були не експерименти. Скоріш, це була його участь у процесі вбивств – він насправді керував масовими вбивствами в «Аушвіці», від початку до кінця.1

Між бараком, де чинили медичні експерименти, і бараком для в’язнів (Блоком 11) стояла так звана «Чорна стіна», де охоронці СС стратили тисячі в’язнів.

«Аушвіц ІІ»

Будівництво табору «Аушвіц II» (або «Аушвіц-Біркенау») почалося в жовтні 1941 року біля села Бжезінка.

З трьох таборів, споруджених поблизу Освенціма, в таборі «Аушвіц-Біркенау» перебувало найбільше ув’язнених. Табір був поділений на десять секцій, відокремлених парканами з колючого дроту під напругою. Як і «Аушвіц I», його охороняли СС, зокрема патрулі з собаками (після 1942 року).

Табір складався з секцій для жінок; чоловіків; ромських сімей (депортованих з Німеччини, Австрії та протекторату Богемії і Моравії); а також секції для єврейських сімей, депортованих з ґето міста Терезієнштат.

«Аушвіц-Біркенау» був також табором смерті і відігравав центральну роль у німецькому плані зі знищення європейських євреїв. Приблизно на початку вересня 1941 року співробітники СС в «Аушвіці І» вперше випробували на радянських військовополонених і знесилених польських в’язнях газ «Циклон Б» як засіб масових убивств. «Успішне» здійснення цих експериментів уможливило будівництво газової камери в крематорії «Аушвіца І», котра, як і решта газових камер у табірному комплексі «Аушвіц» у подальшому, застосовувала для вбивства жертв газ «Циклон Б». Перші ешелони єврейських чоловіків, жінок і дітей, відправлених до «Аушвіца» в рамках «остаточного розв’язання єврейського питання», було закатовано в цій газовій камері (Крематорій І) в лютому і березні 1942 року.

Протягом першої половини 1942 року командування СС «Аушвіца» перенесло вбивства газом до табору «Аушвіц-Біркенау», переобладнавши для цього два сільські будинки біля огорожі табору на газові камери. Бункер I почав роботу навесні 1942 року, більший Бункер ІІ – в середині літа 1942 року.

Незабаром пропускна здатність цих камер виявилася недостатньою для вбивства великої кількості депортованих до табору «Аушвіц» євреїв. З березня по червень 1943 року було побудовано чотири великі крематорії на території табору «Аушвіц-Біркенау». У кожному були роздягальня, газова камера і кремаційні печі. Вбивства газом у бункерах І і ІІ були зупинені, коли почали роботу крематорії з ІІ по V, хоча бункер ІІ було повернуто в експлуатацію під час депортації євреїв з Угорщини 1944 року. Вбивства у газових камерах осіб з новоприбулих ешелонів припинились в «Аушвіці» на початку листопада 1944 року.

Депортовані євреї в табірному комплексі «Аушвіц-Біркенау» одразу після прибуття зазнавали селекції. Співробітники СС відбирали придатних для примусової праці, а решту одразу відправляли в газові камери, замасковані під душові, щоб увести жертв в оману. Речі всіх депортованих конфіскували і сортували на так званому складі «Канада», звідки їх відправляли назад у Німеччину. Канада була для ув’язнених символом добробуту.

Депортація в «Аушвіц»

Прибуття в табір «Аушвіц»В «Аушвіц» регулярно прибували потяги з євреями, депортованими практично з усіх країн Європи, що були окуповані Німеччиною або стали її союзниками. Ці потяги прибували з початку 1942 року до початку листопада 1944 року. Приблизна кількість  депортованих з окремих країн така:

  • Угорщина: 426 000
  • Польща: 300 000
  • Франція: 69 000
  • Нідерланди: 60 000
  • Греція: 55 000
  • Богемія і Моравія: 46 000
  • Словаччина: 27 000
  • Бельгія: 25 000
  • Югославія: 10 000
  • Італія: 7 500
  • Норвегія: 690
  • інші (включно з концентраційними таборами): 34 000

Після початку депортації євреїв з Угорщини табір «Аушвіц-Біркенау» став найефективнішим засобом для реалізації плану німців зі знищення європейських євреїв. З кінця квітня до початку липня 1944 року було депортовано близько 440 000 угорських євреїв. Приблизно 426 000 було доправлено в «Аушвіц», а близько 320 000 з них есесівці одразу відправили в газові камери табору «Аушвіц-Біркенау». Приблизно 110 000 було скеровано на примусові роботи в комплексі концентраційних таборів «Аушвіц». Протягом декількох тижнів після прибуття угорських євреїв в «Аушвіц» посадовці СС перевели багатьох з них, залишених для примусових робіт, в інші концентраційні табори на території Німеччини та Австрії.

Повстання в’язнів в «Аушвіці»

7 жовтня 1944 року декілька сотень в’язнів, яких скерували до крематорію IV в комплексі таборів «Аушвіц-Біркенау», дізналися про те, що їх мають намір убити, і повстали. В ході повстання в’язні вбили трьох охоронців і підірвали крематорій і газову камеру, що примикала до нього. В’язні використали вибухівку, яку таємно пронесли в табір єврейські жінки, скеровані на примусові роботи на завод боєприпасів, що містився неподалік.

Німці жорстоко придушили повстання і вбили майже всіх в’язнів, які брали в ньому участь. Єврейських жінок, які таємно проносили вибухівку в табір, публічно повісили на початку січня 1945 року.

Співробітники СС в «Аушвіці» припинили вбивати газом новоприбулих в’язнів на початку листопада 1944 року. За наказом Гіммлера керівництво табору почало демонтаж крематоріїв. У січні 1945 року, при наближенні радянських військ, СС ліквідувало решту газових камер.

«Аушвіц ІІІ»

Табір «Аушвіц III», також відомий як «Буна» або «Моновіц», постав у жовтні 1942 року. У ньому мешкали в’язні, скеровані на примусові роботи на комбінат з випуску синтетичної ґуми «Буна», що містився на околиці невеликого польського селища Моновіце.

Навесні 1941 року німецький концерн «I.G. Farben» відкрив завод, на якому керівники підприємства планували  використовувати примусову працю в’язнів концтабору для виробництва синтетичної ґуми й палива. Концерн «I.G. Farben» інвестував в «Аушвіц III» понад 700 мільйонів рейхсмарок (близько 2,8 мільйона доларів США в цінах 1941 року). З травня 1941 по липень 1942 року СС переводили в’язнів з табору «Аушвіц I» у відділення «Буна», спочатку пішки, а згодом залізницею. (З липня по жовтень 1942 року переведення було призупинено внаслідок епідемії тифу й карантину). Після того, як восени 1942 року завершилося будівництво табору «Аушвіц III», в’язні, що працювали на заводі «Буна», мешкали в цьому таборі.

У таборі «Аушвіц III» також містився так званий трудовий виховний табір для неєврейських в’язнів, які порушували трудовий розпорядок, встановлений німецькою владою.

Допоміжні табори комплексу «Аушвіц»

З 1942 по 1944 рік посадовці СС в «Аушвіці» створили 44 допоміжні табори. Деякі з них було створено в межах офіційно визначеної «зони будівництва» - зокрема табори Буда, Райско, Чеховіце, Гарменсе і Бабіц. Інші, зокрема Блехгаммер, Ґляйвіц, Альтгаммер, Фюрстенґрубе, Лаурагютте й Айнтрахтгютте, містилися у Верхній Сілезії на північ і захід від річки Вісла. Деякі допоміжні табори були розташовані в Моравії, наприклад, в містах Фройденталь і Брюнн (Брно).

Зазвичай допоміжні табори, що виробляли або переробляли сільськогосподарську продукцію, було підпорядковано адміністрації табору «Аушвіц-Біркенау». Водночас табори, в’язні яких працювали на промислових підприємствах, заводах з виробництва боєприпасів або на гірничих підприємствах (вугільні шахти, кар’єри), підпорядковувалися адміністрації табору «Аушвіц-Моновіц». Після листопада 1943 року цю структуру адміністративного підпорядкування було зафіксовано офіційно.

В’язні «Аушвіца» працювали на великих фермах, зокрема експериментальній сільськогосподарській станції в Райско. Їх також примушували до робіт у вугільних шахтах, каменоломнях, рибних господарствах і особливо на виробництві боєприпасів, зокрема «Німецьких заводах озброєнь» (заводи DАW, засновані 1941 року), що належали СС. Періодично в’язні зазнавали селекції. В’язнів, котрі, на думку есесівців, були занадто слабкі або хворі для роботи, перевозили в «Аушвіц-Біркенау» для знищення.

В’язнів, відібраних для примусових робіт, реєстрували в «Аушвіці I», татуюючи ідентифікаційний номер на лівій руці. Потім їх керували на примусові роботи в головний табір або на інші ділянки комплексу, зокрема в допоміжні табори.

Евакуація «Аушвіца» і його допоміжних таборів

В середині січня 1945 року, при наближенні радянських військ до комплексу концентраційних таборів «Аушвіц», СС почало евакуацію «Аушвіца» та допоміжних таборів.

Сили СС змусили майже 60 000 в’язнів комплексу таборів «Аушвіц» йти пішки на захід. Незадовго до початку цих маршів смерті тисячі людей було вбито в таборах.

Десятки тисяч людей, в основному євреї, були змушені пройти 55 км на північний захід до Ґлівіце (німецька назва Ґляйвіц) або 63 км на захід до Водзіслава (німецька назва Льослау) в західній частині Верхньої Сілезії. До в’язнів, які йшли на північний захід, приєдналися в’язні з допоміжних таборів на сході Верхньої Сілезії, зокрема «Бісмаркгютте», «Альтгаммер» і «Гінденбурґ». До в’язнів, які йшли на захід, приєдналися в’язні з допоміжних таборів, що містилися на південь від «Аушвіца», зокрема «Явішовіц», «Чеховіц» і «Ґоллешау».

Охоронці з СС розстрілювали кожного, хто відставав або не міг іти далі. Під час цих маршів в’язні також страждали від холоду, голоду і відсутності укриття. Щонайменше 3 000 в’язнів загинули протягом одного тільки маршу на Ґлівіце. Ймовірно, що загалом під час евакуаційних маршів з «Аушвіца» і його допоміжних таборів загинуло близько 15 000 людей.

Після прибуття в Ґлівіце та Водзіслав в’язнів поміщали в неопалювані вантажні вагони і перевозили до концентраційних таборів на території Німеччини, зокрема  «Флоссенбурґ», «Заксенгаузен», «Ґросс-Розен», «Бухенвальд», «Дахау», а також у табір «Маутгаузен» в Австрії. Перевезення залізницею тривало кілька днів. Багато в’язнів без їжі, води, укриття і ковдр не доживали до кінця подорожі.

Наприкінці січня 1945 року СС і поліція змусили 4 000 в’язнів пішки евакуюватися з табору «Блехгаммер» (допоміжний табір системи «Аушвіц-Моновіц»). Під час пішого маршу в концентраційний табір «Гросс-Розен» співробітники СС вбили близько 800 в’язнів. Есесівці також стратили 200 в’язнів, що залишалися в «Блехгаммері» через хворобу або невдало намагалися там заховатися. Незабаром співробітники СС перевезли близько 3 000 в’язнів «Блехгамера» з табору «Ґросс-Розен» в концтабір «Бухенвальд» на території Німеччини.

Звільнення «Аушвіца»

27 січня 1945 року радянська армія увійшла в «Аушвіц», «Біркенау» та «Моновіц» і звільнила понад шість тисяч в’язнів, більшість яких були хворі чи при смерті.

Додаткова література

Berenbaum, Michael, and Yisrael Gutman, editors. Anatomy of the Auschwitz Death Camp. Bloomington: Indiana University Press, 1998.

Cywinski, Piotr, Piotr Setkiewicz, and Jacek Lachendro. Auschwitz from A to Z. An Illustrated History of the Camp. Oswiecim: Auschwitz-Birkenau State Museum, 2013.

Dlugoborski, Waclaw et al. Auschwitz, 1940–1945: Central Issues in the History of the Camp. Oswiecim: Auschwitz-Birkenau State Museum, 2000.

Langbein, Hermann. People in Auschwitz. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 2004.

Levi, Primo. Survival in Auschwitz: The Nazi Assault on Humanity. New York: Collier Books, 1986.

Rees, Laurence. Auschwitz: A New History. New York: Public Affairs, 2005.

Swiebocka, Teresa, editor. Auschwitz: A History in Photographs. Bloomington: Indiana University Press; Warsaw: Ksiazka i Wiedza, 1993.

Thank you for supporting our work

We would like to thank The Crown and Goodman Family and the Abe and Ida Cooper Foundation for supporting the ongoing work to create content and resources for the Holocaust Encyclopedia. View the list of all donors.