Перша світова війна: договори та репарації

Після спустошливої Першої світової війни західні держави-переможниці нав’язали переможеним країнам низку жорстких договорів. Ці договори позбавили Центральні держави (Німеччину та Австро-Угорщину, до яких приєдналися Османська Туреччина та Болгарія) значних територій і наклали на них значні репараційні виплати.

Рідко коли раніше обличчя Європи зазнавало таких фундаментальних змін. Безпосереднім результатом війни стало припинення існування Німецької, Австро-Угорської, Російської та Османської імперій.

Сен-Жерменський мирний договір

Сен-Жерменський мирний договір, укладений 10 вересня 1919 року, заснував Австрійську Республіку. Ця республіка складалася з більшості усічених німецькомовних регіонів держави Габсбургів. Австрійська імперія передала коронні землі новоствореним державам-правонаступницям — Чехословаччині, Польщі та Королівству сербів, хорватів і словенців, перейменованому в 1929 році на Югославію. Вона також передала Італії Південний Тіроль, Трієст, Трентіно та Істрію, а Румунії — Буковину. Важливий принцип договору забороняв Австрії поступатися своєю нещодавно здобутою незалежністю. Це обмеження фактично перешкоджало об’єднанню з Німеччиною, чого давно прагнули «пангерманісти» та чого активно прагнув уродженець Австрії Адольф Гітлер та його Націонал-соціалістична (нацистська) партія.

Тріанонський, Севрський та Лозаннський договори

Інша частина дуалістичної монархії, Угорщина, також стала незалежною державою: за умовами Тріанонського договору (4 червня 1920 року) Угорщина передала Трансільванію Румунії, Словаччину та Підкарпатську Русь — новоствореній Чехословаччині, а інші угорські коронні землі — майбутній Югославії. Османська імперія 10 серпня 1920 року підписала Севрський мирний договір, припинивши воєнні дії із союзними державами, але незабаром після цього почалася війна за незалежність Туреччини. Створена згодом нова Турецька Республіка в 1923 року підписала Лозаннський мирний договір, який фактично розділив стару Османську імперію.

Вудро Вільсон і Чотирнадцять пунктів

У січні 1918 року, приблизно за десять місяців до закінчення Першої світової війни, президент США Вудро Вільсон написав список запропонованих цілей війни, який він назвав «Чотирнадцять пунктів». Вісім із цих пунктів стосувалися безпосередньо територіального та політичного врегулювання, пов’язаного з перемогою держав Антанти, в тому числі ідеї національного самовизначення для етнічних груп населення Європи. Решта принципів зосереджувалися на запобіганні війнам у майбутньому, а останній із них пропонував створити Лігу Націй для арбітражу подальших міжнародних суперечок. Вільсон сподівався, що його пропозиція призведе до справедливого й тривалого миру, «миру без перемоги», який покладе край «війні, яка покладе край усім війнам».

Перемир’я та Версальський мирний договір

Коли німецькі лідери підписували перемир’я, багато хто з них вірив, що «Чотирнадцять пунктів» ляжуть в основу майбутнього мирного договору, але коли глави урядів Сполучених Штатів, Великої Британії, Франції та Італії зустрілися в Парижі, щоб обговорити умови договору, європейський контингент «Великої четвірки» мав зовсім інші плани. Вважаючи Німеччину головним підбурювачем конфлікту, європейські союзні держави наклали на переможену Німеччину особливо суворі договірні зобов’язання.

Версальський мирний договір, представлений на підпис німецьким лідерам 7 травня 1919 року, змусив Німеччину поступитися територіями Бельгії (Ейпен-Мальмеді), Чехословаччині (район Гульчин) та Польщі (Познань, Західна Пруссія та Верхня Сілезія). Ельзас і Лотарингія, анексовані в 1871 році після франко-прусської війни, повернулися до складу Франції. Усі німецькі заморські колонії стали підмандатними територіями Ліги Націй, а місто Данциг, з його численним етнічним німецьким населенням, отримало статус вільного міста.

Договір вимагав демілітаризації та окупації Рейнської області, а також надання особливого статусу для Саарської області під контролем Франції. Майбутнє територій на півночі Шлезвігу на дансько-німецькому кордоні та частин Верхньої Сілезії мали визначити плебісцити.

Мабуть, найбільш принизливою частиною договору для переможеної Німеччини була стаття 231, широко відома як «Пункт про провину за розв’язання війни». Цей пункт змусив Німеччину взяти на себе повну відповідальність за розв’язання Першої світової війни. Таким чином, на Німеччину покладалася відповідальність за всі матеріальні збитки. Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо особливо наполягав на запровадженні величезних репараційних виплат. Усвідомлюючи, що Німеччина, ймовірно, не зможе сплатити такий величезний борг, Клемансо й французи, тим не менш, дуже боялися швидкого відновлення Німеччини та нової війни проти Франції. Отже, французи намагалися за допомогою системи післявоєнних договорів обмежити зусилля Німеччини щодо відновлення своєї економічної переваги та переозброєння.

Чисельність німецької армії мала бути обмежена до 100 тисяч чоловік, а призов до армії був заборонений. Договір обмежував військово-морські сили суднами водотоннажністю до 10 тисяч тон і забороняв придбання або утримання підводного флоту. Більше того, Німеччині було заборонено утримувати військово-повітряні сили. Від Німеччини вимагали провести судовий розгляд воєнних злочинів проти кайзера та інших лідерів за ведення агресивної війни. Лейпцизький процес, на лаві підсудних якого не було кайзера чи інших значущих національних лідерів, закінчився переважно виправдувальними вироками і був широко сприйнятий як фіктивний, навіть у Німеччині.

Вплив Версальського договору

Новостворений німецький демократичний уряд розглядав Версальський договір як «продиктований мир» (Diktat). Франція постраждала більше за інших учасників «Великої четвірки» і наполягала на жорстких умовах. Але мирний договір не допоміг остаточно врегулювати міжнародні суперечки, які спричинили Першу світову війну. Навпаки, він мав тенденцію перешкоджати загальноєвропейській співпраці та посилювати глибинні проблеми, які насамперед спричинили війну. Жахливі жертви війни та величезні людські втрати лягли важким тягарем як на переможених, так і на переможців конфлікту.  

Для населення переможених держав — Німеччини, Австрії, Угорщини та Болгарії — відповідні мирні договори виглядали несправедливим покаранням. Їхні уряди швидко вдалися до порушення військових і фінансових умов угод. Зусилля з перегляду та ігнорування більш обтяжливих положень миру стали ключовим елементом їхньої зовнішньої політики та виявилися дестабілізуючим фактором у міжнародній політиці. Наприклад, пункт про провину за розв’язання війни, репараційні виплати та обмеження для німецьких військових були особливо обтяжливими у свідомості більшості німців. Перегляд Версальського договору був однією з платформ, які надали радикальним правим партіям Німеччини, включаючи нацистську партію Гітлера, довіри серед основних виборців на початку 1920-х і на початку 1930-х років.

Обіцянки переозброїтися, повернути німецькі території, особливо на сході, ремілітаризувати Рейнську область та знову посісти чільне місце серед європейських і світових держав після такої принизливої поразки та укладення миру апелювали до ультранаціоналістичних настроїв та допомагали пересічним виборцям часто не помічати більш радикальних постулатів нацистської ідеології.

Переглянути Наслідки Першої світової війни та становлення нацизму, 1918–1933 роки (англійською мовою).