Доля пасажирів «Сент-Луїса» у часи війни
Після відмови в наданні притулку на Кубі та ігнорування прохань про в’їзд до Сполучених Штатів, пасажири «Сент-Луїса» зійшли на берег у Великій Британії, Франції, Бельгії або Нідерландах. Доля пасажирів у кожній із цих країн згодом залежала від багатьох факторів, включаючи географію та хід війни з Німеччиною.
Ключові факти
-
1
У кожній країні біженці стикалися з невизначеністю та фінансовими труднощами. Спочатку їм надавали тимчасовий статус і часто розміщували в таборах для біженців.
-
2
Пасажири пережили досвід, схожий на поневіряння інших євреїв в окупованій нацистами Західній Європі. Багатьох із них німці вбили в центрах убивств і концентраційних таборах. Інші переховувалися або пережили роки примусової праці. Декому вдалося втекти.
-
3
Із 620 пасажирів, які повернулися на континент, 532 опинилися в пастці, коли Німеччина завоювала Західну Європу. Трохи більше половини, 278, пережили Голокост. Загинули 254 пасажири: 84, які перебували в Бельгії; 84, які знайшли притулок у Голландії, і 86, яких прийняли у Франції.
Повернення до Європи
У травні 1940 року німецька армія вторглася в Західну Європу. Єврейські біженці, які втекли з Рейху на «Сент-Луїсі» і знайшли притулок у Франції та Нідерландах, знову опинилися в небезпеці.
Французька, бельгійська та голландська влада інтернувала багато тисяч німецьких біженців, у тому числі десятки колишніх пасажирів «Сент-Луїса». Британська влада інтернувала деяких колишніх пасажирів «Сент-Луїса» на острові Мен, а інших ув’язнила в таборах у Канаді та Австралії. Багатьох із тих, хто перебував у Бельгії та Франції, вивезли до французьких таборів для інтернованих.
Після того, як французька влада Віші підписала перемир’я з Німеччиною, розділивши Францію на окуповану й неокуповану зони, біженці в неокупованій Франції режиму Віші все ще могли легально емігрувати до Сполучених Штатів або в інші країни через Іспанію та Португалію. Ця можливість існувала навіть після жовтня 1941 року, коли нацисти заборонили єврейську еміграцію з територій, які вони безпосередньо окупували. Деякі колишні пасажири «Сент-Луїса» змогли емігрувати, коли були названі їхні попередньо зареєстровані номери в списку очікування імміграційної квоти США. Однак організація такої поїздки була бюрократично складною та вимагала багато часу й грошей. Кожен, хто хотів поїхати до Сполучених Штатів, потребував імміграційної візи від американського консульства в Марселі, французької виїзної візи, а також транзитних віз від Іспанії та Португалії. Транзитні візи можна було отримати лише після бронювання місця на кораблі з Лісабона. Деяким біженцям, навіть деяким із тисяч, яких усе ще утримували у французьких таборах для інтернованих, вдалося емігрувати. Але в 1942 році ці останні шляхи втечі зникли саме тоді, коли німці почали депортацію євреїв із Західної Європи до нацистських центрів убивств на сході.
Таким чином, зрештою, колишні пасажири «Сент-Луїса» пережили досвід, подібний до поневірянь інших євреїв у окупованій нацистами Західній Європі. Багатьох із них німці вбили в центрах убивств і концентраційних таборах. Інші переховувалися або пережили роки примусової праці. Декому вдалося втекти. Різні долі родин Селіґманів та Германсів ілюструють різноманітний досвід пасажирів.
Доля пасажирів
Коли «Сент-Луїс» повернувся до Європи, родина Селіґманів (Зіґфрід, Альма та донька Урсула), родом з Ронненберґа, що поблизу Ганновера в Німеччині, оселилася в Брюсселі та чекала на візи до США. Оскільки їм не дозволяли працювати, їм доводилося залежати від підтримки родичів і єврейських організацій у справах біженців. Коли нацисти вторглися до Бельгії, бельгійська поліція заарештувала Зіґфріда як «ворожого іноземця» та перевезла його на південь Франції, де утримувала в таборі для інтернованих Ле-Мілль. Його дружина і дочка поїхали до Франції, щоб знайти його. Вони були заарештовані французькою поліцією в Парижі та відправлені до табору для інтернованих Ґурс, де жили в умовах поневірянь і хвороб. Через Червоний Хрест Альма і Урсула дізналися, що Зіґфріда інтернували до Ле-Мілль. У липні 1941 року Альму та Урсулу перевели до табору в Марселі, і чиновники Віші дозволили їм подати документи на отримання в’їзних і транзитних віз до Сполучених Штатів. У листопаді родина Селіґманів, яка на той час возз’єдналася, покинула Францію, проїхала через Іспанію та Португалію і виїхала з Лісабона, прибувши до Нью-Йорка 3 грудня 1941 року. Інша дочка, Ельза, якій вдалося дістатися до США через Нідерланди, чекала на них у Вашингтоні, де й оселилася родина.
Родині Германсів пощастило менше. Юліус Германс, торговець текстилем із Менхенгладбаха, був ув’язнений у Дахау та Бухенвальді. Після звільнення він забронював собі проїзд на «Сент-Луїсі», але не зміг дозволити собі квитки та дозволи для дружини Ґрете та доньки Гільди. Вони залишилися в Німеччині. Коли «Сент-Луїс» після повернення з Куби пришвартувався в Антверпені, Юліус вирушив до Франції, сподіваючись, що там до нього приєднається його родина. Інтернований французами як «ворожий іноземець», Юліус був звільнений у квітні 1940 року, але незабаром після німецького вторгнення був знову заарештований. Зрештою, його відвезли до табору для інтернованих у Сен-Сіпрієн, що поблизу іспанського кордону. Згодом його перевели до таборів Ґурс і Ле-Мілль, але хворий Юліус не зміг отримати необхідні імміграційні документи та візи в американському консульстві в Марселі.
11 серпня 1942 року французька влада відправила Юліуса першим транспортом для в’язнів з Ле-Мілль до Дрансі, транзитного табору поблизу Парижа. Через три дні німці депортували його до табору Аушвіц-Біркенау в окупованій Німеччиною Польщі, де він і помер. 11 грудня 1941 року німці депортували Ґрете та Гільду Германнс із Німеччини до ризького ґетто в Латвії. Невідомо, чи пережили вони війну.