Повернення «Сент-Луїса» до Європи
Після відмови в наданні притулку на Кубі та ігнорування прохань про в’їзд до Сполучених Штатів, пасажири «Сент-Луїса» висадилися у Великій Британії, Франції, Бельгії або Нідерландах. Доля пасажирів у кожній із цих країн згодом залежала від багатьох факторів, включаючи географію та перебіг війни з Німеччиною.
Ключові факти
-
1
У кожній країні біженці стикалися з невизначеністю та фінансовими труднощами. Спочатку їм надавали тимчасовий статус і часто розміщували в таборах для біженців.
-
2
Пасажири пережили досвід, схожий на поневіряння інших євреїв в окупованій нацистами Західній Європі. Багатьох із них німці вбили в центрах убивств і концентраційних таборах. Інші переховувалися або пережили роки примусової праці. Деяким вдалося втекти.
-
3
Із 620 пасажирів, які повернулися на континент, 532 опинилися в пастці, коли Німеччина завоювала Західну Європу. Трохи більше половини, 278, пережили Голокост. Загинули 254 пасажири: 84 – у Бельгії; 84 – у Голландії та 86, яких прийняли у Франції.
6 червня 1939 року «Сент-Луїс» повернув назад до Європи. Через сім днів, коли корабель перетинав Атлантику, було досягнуто домовленості, яка дала пасажирам нову надію. Працюючи з іншими єврейськими організаціями та представниками урядів у Європі, Морріс Тропер, європейський директор Об’єднаного розподільчого комітету (Джойнт), організував для пасажирів із «Сент-Луїса» в’їзд до Великої Британії, Франції, Бельгії та Нідерландів. Велика Британія прийняла 287 пасажирів, Франція — 224, Бельгія — 214, Нідерланди — 181.
«Сент-Луїс» пришвартувався в Антверпені, Бельгія, 17 червня, після більш ніж місяця перебування в морі. Менш ніж через три місяці почалася Друга світова війна. Протягом року уся Західна Європа опиниться під німецькою окупацією, а колишні пасажири «Сент-Луїса», які перебували на континенті, знову зіткнуться із загрозою нацистського терору.
Перед висадкою пасажири заповнювали анкети, які представники урядів і гуманітарних організацій могли використовувати для визначення їхнього місця призначення. У них запитували імена друзів і родичів у Великій Британії, Франції, Бельгії та Нідерландах, а також дані про їхні заяви на отримання американських віз і номери в списку очікування квот, що свідчили про їхній намір іммігрувати до Сполучених Штатів. Біженцям було надано лише тимчасовий притулок; вони повинні були погодитися згодом емігрувати на постійне місце проживання деінде. Передбачалося, що вони виїдуть, щойно їм назвуть їхні номери в списку очікування квот у США або як тільки вони матимуть інше місце, куди поїхати. Урядовці, які вже були занепокоєні зростаючою хвилею єврейських біженців із Рейху, дали зрозуміти, що поводження з пасажирами «Сент-Луїса» було винятковим випадком і не стане прецедентом для інших, хто втікав із Німеччини.
Пасажири, які прямували до Бельгії, зійшли першими та спеціальним потягом доїхали до Брюсселя, де залишилися на ніч. Тих, хто не мав родичів у місті, відвезли до центру для біженців у провінції Льєж.
Пасажири, які мали їхати до Нідерландів, відпливли наступного дня на кораблі «Ян ван Аркел». Після прибуття до Роттердаму голландська влада відвезла їх до тимчасового центру для біженців, де вони перебували доти, доки не знайшли житло або не були переведені до інших таборів для біженців.
Пасажири, що прямували до Франції та Великої Британії, сіли на вантажний корабель, який був переобладнаний для їх перевезення. Корабель прибув 20 червня до Булонь-сюр-Мер, де висадилися ті, хто прямував до Франції. Наступного дня вони вирушили до Ле-Мана, Лаваля та інших французьких міст. Комітет «Джойнт» влаштував близько 60 дітей під опіку Єврейського товариства допомоги дітям (Oeuvre de Secours aux Enfants; OSE). Їх розмістили в кількох будинках у Монморансі, на північ від Парижа.
21 червня ті, хто прямував до Великої Британії, прибули до Саутгемптона, звідки спеціальним потягом вирушили до Лондона. Там Німецько-єврейський комітет допомоги організував житло для тих, хто не міг зупинитися у родичів чи друзів. Більшість людей оселилися в приватних будинках або готелях, але близько 50 неодружених чоловіків були розміщені в колишньому таборі британської армії в Кенті, який британський уряд виділив для використання біженцями.
Колишні пасажири зіткнулися з невизначеністю та фінансовими труднощами. Після виїзду з Німеччини нацисти систематично відбирали їхнє майно. Їм було заборонено працювати. Таким чином, колишні пасажири повністю залежали від родичів та єврейських благодійних організацій. Щоб запобігти їхньому перетворенню на тягар для держави, комітет «Джойнт» погодився виділити 500 тисяч доларів — значну частину своїх коштів — на забезпечення біженців.
Більшість колишніх пасажирів сподівалися знайти постійне місце проживання, насамперед у Сполучених Штатах. 600 чи більше осіб, які стояли в черзі на отримання американських віз, терпляче чекали, коли їм назвуть їхні номери. Інші намагалися отримати дозвіл на в’їзд в іноземних консульствах, але небагато країн були готові прийняти збіднілих іммігрантів. Ситуацію погіршувала Біла книга британського уряду 1939 року, яка обмежувала імміграцію до Палестини.
