Люди, які вціліли у Голокості, та заснування Держави Ізраїль (14 травня 1948 року)

До Голокосту європейські євреї пережили багато століть антисемітизму. Уряди й церкви по всій Європі накладали на євреїв хвилі обмежень. Наприклад, вони забороняли євреям володіти землею та обмежували місця, де вони можуть жити, а також роботу, яку вони можуть виконувати. Іноді євреїв навіть змушували носити розпізнавальні знаки, щоб зробити їх соціальними вигнанцями. 

Тривала історія соціального виключення та переслідування привела багатьох євреїв до висновку, що єдиним майбутнім для єврейської спільноти є створення батьківщини в Землі Ізраїлю. Наприкінці XIX століття був заснований новий єврейський політичний рух під назвою сіонізм, який виступав за досягнення цієї мети. Сіоністський рух став дедалі популярнішим у Європі після Першої світової війни, коли з’явилися нові антиєврейські політичні рухи та політики, що посилили переслідування. 

Під час Голокосту нацисти та їхні союзники і колабораціоністи вбили шість мільйонів єврейських чоловіків, жінок і дітей. Вони знищили століття єврейського життя в Європі та тисячі єврейських громад. 

Після цього геноциду багатьом вцілілим у Голокості та іншим євреям стало зрозуміло, що євреям потрібна власна незалежна країна, де вони могли б жити в безпеці. Підтримка сіонізму зростала серед вцілілих у Голокості, міжнародних лідерів та багатьох інших. Коли у травні 1948 року було створено Державу Ізраїль, багато тих, хто пережив Голокост, вітали її як батьківщину, де вони більше не будуть вразливою меншиною.

Відповіді євреїв на антисемітизм за десятиліття до Голокосту 

Протягом ХІХ та початку ХХ століть по всій Європі розвивалися нові типи антисемітизму. У цей період давні упередження щодо євреїв серед християн поєднувалися з новими расовими, національними та етнічними формами ненависті. У багатьох країнах антисеміти використовували пресу для поширення антисемітських теорій змови та іншої брехні про євреїв. Вони роздмухували полум’я ненависті та використовували страхи й упередження людей. Нові політичні рухи проводили кампанії на відверто антиєврейських платформах. Більшість європейських націоналістичних рухів зображували євреїв як чужинців, яким тут не місце. У Російській імперії проти єврейських громад були спрямовані кілька хвиль жорстоких і смертоносних бунтів (погромів). 

По всій Європі євреї намагалися знайти спосіб, як найкраще боротися з антисемітизмом, зберігаючи при цьому жваве єврейське громадське життя. Вони брали участь у запеклих дебатах про те, як збалансувати єврейські релігійні традиції із сучасним життям. Вони сперечалися, чи повинні євреї асимілюватися або модернізуватися, і як це зробити. Також вони дискутували, якою мовою, як маркером ідентичності, повинні розмовляти євреї. У світлі поширеної бідності та загроз насильства у Європі дехто стверджував, що найкращим варіантом є імміграція до Сполучених Штатів чи інших країн. 

Саме в цьому контексті зародився сучасний сіонізм. Цей політичний рух виступав за створення автономної єврейської держави в Ізраїлі. Назва «Сіон» походить із Біблії, що написана івритом, де вживалася як назва Ізраїлю. Сучасний сіонізм спирається на багатовікову історію євреїв на Землі Ізраїлю, де євреї безперервно живуть понад 4000 років. Земля Ізраїлю завжди була в центрі уваги юдаїзму та єврейської Біблії. 

Отже, сіонізм був одночасно і старим, і новим рухом. Він народився з давніх релігійних та історичних зв’язків між євреями та Землею Ізраїлю. Але сіонізм був також модерним політичним рухом. Це була відповідь на зростання антисемітизму. І він був частково натхненний ідеями та концепціями, поширеними в Європі наприкінці XIX століття, включаючи націоналізм, заснований на етнічній приналежності.

Теодор Герцль і Перший сіоністський конгрес

Сучасний сіоністський рух був заснований наприкінці XIX століття Теодором Герцлем. 

Герцль був єврейським адвокатом і журналістом з Австро-Угорської імперії. Він відчув на собі всепроникний антисемітизм у Європі. Це надихнуло його на заснування сіоністського руху. Як іноземний кореспондент провідної віденської газети, Герцль висвітлював антисемітську справу Дрейфуса в Парижі в 1894 році. Альфред Дрейфус був французьким військовим офіцером єврейського походження. Він став мішенню антиєврейських упереджень і був несправедливо засуджений за державну зраду. Цей судовий процес сприяв поширенню брехні, яка зображувала євреїв як підступних чужинців. У 1897 році Герцль також став свідком того, як відвертий політик-антисеміт Карл Люґер став мером Відня. 

Герцль стверджував, що євреї повинні створити власну автономну, самоврядну державу. Він вважав, що євреї мають повернутися на батьківщину своїх предків, до Ізраїлю, а не залишатися вразливою меншиною в Європі.

У 1897 році Герцль скликав Перший сіоністський конгрес. Під час цієї зустрічі учасники зобов’язалися «забезпечити єврейському народу публічно визнану, юридично гарантовану батьківщину» на Землі Ізраїлю. На той час ця територія була частиною Османської імперії. Англійською мовою її зазвичай називали «Палестиною», що є англізованою версією назви регіону, що походить з античних та візантійських часів.¹ Герцль та інші сподівалися, що міжнародні лідери, включаючи османську владу, підтримають сіонізму.

Сотні тисяч євреїв по всій Європі та за її межами стали активними сіоністами, які хотіли підготуватися до життя в Ізраїлі. Сіоністський рух виступав за те, щоб євреї спілкувалися івритом у повсякденному житті. Сіоністські групи засновували школи з вивчення івриту та видавали газети івритом. Сіоністські молодіжні групи та спортивні організації ставали популярними по всій Європі. Сіоністський рух заохочував євреїв навчатися на сільськогосподарських робітників та здобувати навички, які знадобляться їм на майбутній батьківщині. 

Створення підмандатної Палестини після Першої світової війни

Перша світова війна (1914–1918 рр.) докорінно змінила карту Європи, Близького Сходу та інших країн. Османська імперія вступила у війну в складі Центральних держав. Вона воювала разом із Німеччиною, Болгарією та Австро-Угорщиною. Центральні держави воювали проти Великої Британії, Франції, Російської імперії та інших держав. 

Майбутнє Османської імперії та її території було предметом дискусій під час війни. Багатьом міжнародним спостерігачам стало зрозуміло, що Османська імперія занепадає. Було також зрозуміло, що різні країни та групи сподівалися отримати контроль над османською територією на Близькому Сході. Британський уряд та інші держави уклали низку угод і декларацій, пов’язаних із майбутнім статусом османської території. Серед них – Декларація Бальфура. Це була заява, опублікована британцями в 1917 році. Декларація Бальфура підтримувала створення «національного дому для єврейського народу» на території, яку в документі називали «Палестина».

Перша світова війна призвела до розпаду Османської імперії. Як наслідок, було створено два мандати Ліги Націй для управління колишньою османською територією на Близькому Сході. Це були «Мандат для Сирії та Лівану» і «Мандат для Палестини». Велика Британія отримала адміністративний контроль над територією, яку тоді назвали підмандатною Палестиною.²  Мандатна угода передбачала, що британська влада несе відповідальність за виконання обіцянок Декларації Бальфура. Територія мала три офіційні мови: англійська, арабська та іврит. 

У роки після Першої світової війни багато політичних партій по всій Європі виявили, що ненависні антиєврейські меседжі мали широку підтримку серед виборців. Нові політичні рухи (зокрема німецький нацизм) відкрито проголошували антисемітські цілі та приймали антисемітські партійні платформи. Водночас сіоністський рух продовжував зростати та працювати над досягненням своєї мети – створення автономної єврейської держави на Землі Ізраїлю. Однак британська влада суворо обмежувала імміграцію євреїв до підмандатної Палестини. Частково це було зроблено для того, щоб зменшити насильство і заворушення з боку місцевих арабів і євреїв. Багато сіоністів були розчаровані цими імміграційними обмеженнями.

У пошуках безпечної гавані під час Голокосту, 1933–1945 роки

Нацисти прийшли до влади в Німеччині у 1933 році. Багато євреїв намагалися втекти від антисемітської політики та законів нового режиму, що поширювалися та підтримувалися державою. Вони сподівалися іммігрувати до інших європейських країн або до Сполучених Штатів, Канади та підмандатної Палестини. Однак виїхати з Німеччини було нелегко. Щоб емігрувати, єврею потрібно було зібрати величезну кількість документів, оформити які були дорого й складно. Навіть коли людині вдавалося отримати документи, дуже мало країн були готові впустити євреїв.

Протягом 1930-х років британці дедалі більше обмежували єврейську імміграцію до підмандатної Палестини. Тим не менш, близько 60 000 євреїв з Німеччини та анексованих нею територій прибули до підмандатної Палестини між 1933 та 1939 роками . 

У травні 1939 року британці опублікували політичний документ, відомий як «Біла книга 1939 року». У ньому були викладені британські плани щодо подальшого обмеження єврейської імміграції до підмандатної Палестини. Відхід у політиці від Декларації Бальфура розчарував і розлютив сіоністів. Вибір часу був особливо кричущим. У 1938–1939 роках нацистська Німеччина розширила свої кордони за рахунок територіальної агресії проти сусідніх країн. Це призвело до того, що ще більше євреїв опинилися під контролем нацистської Німеччини. Початок Другої світової війни у вересні 1939 року ще більше загрожував єврейському населенню Європи. Нацисти ініціювали жорстокі акти масового насильства проти євреїв на кожній окупованій ними території, часто за допомогою союзників і місцевих колабораціоністів. Для тих, хто сподівався врятуватися від нацистів втечею за кордон, війна зробила подорож малоймовірною та навіть небезпечною. Майже жодна країна не хотіла їх приймати. 

Протягом війни нацистська антиєврейська політика переросла в систематичні масові вбивства. Нацисти та їхні союзники й колабораціоністи вбили шість мільйонів єврейських чоловіків, жінок і дітей в ході геноциду, відомого зараз як Голокост,. 

Підмандатна Палестина під час Другої світової війни, 1939–1945 роки

Під час Другої світової війни конфлікт між німцями й британцями та їхніми союзниками поширився на Північну Африку. У 1942 році британці остаточно зупинили німецький наступ через Єгипет у битві при Ель-Аламейні. Отже, підмандатна Палестина залишалася в руках британців, а євреї, які там жили, були врятовані від нацистського геноциду.

Багато євреїв у підмандатній Палестині хотіли приєднатися до боротьби проти нацистської Німеччини. Тисячі добровольців пішли служити до британської армії, а деякі воювали у новостворених єврейських підрозділах. Наприклад, як Ханна Сенеш, яка була молодою єврейкою угорського походження. Вона служила добровольцем-парашутистом та була відправлена в німецький тил для організації опору та проведення рятувальних операцій. Влада затримала Сенеш при спробі перетину кордону з окупованою нацистами Угорщиною. Її катували кілька місяців, але вона так і не зрадила своїх колег. Зрештою Сенеш була засуджена за державну зраду та страчена. Єврейська бригада у складі британської армії, що воювала під прапором із зіркою Давида, була офіційно створена у вересні 1944 року. До неї увійшли понад 5000 єврейських добровольців з підмандатної Палестини. Єврейська бригада відважно воювала проти німців в Італії з березня 1945 року до кінця війни в Європі в травні 1945 року. 

У багатьох євреїв з підмандатної Палестини були сім’ї та друзі, які опинилися в пастці у Європі. Вони з нетерпінням чекали від них звісток. І були нажахані, коли інформація про масове вбивство євреїв Європи стала надбанням громадськості.

Післявоєнна криза біженців (1945–1948 роки)

Перемігши Німеччину навесні 1945 року, союзники зіткнулися з мільйонами європейських цивільних, які жили далеко від своїх довоєнних домівок, у тому числі з сотнями тисяч вцілілих у Голокості. Окрім вбивства 6 мільйонів європейських євреїв та мільйонів інших людей, нацистська Німеччина також здійснила примусове переміщення населення в безпрецедентних масштабах. Політика Німеччини під час війни призвела до найбільшої кризи біженців, який коли-небудь бачив світ. 

Німеччина капітулювала у травні 1945 року. Протягом декількох місяців союзники репатріювали мільйони людей до своїх країн. Однак багато тих, хто пережив Голокост, відмовилися або не змогли повернутися до своїх довоєнних міст. Вони не лише втратили свої сім’ї і громади, але й були позбавлені свого майна та засобів до існування. Крім того, повернення додому означало зіткнутися з постійним антисемітизмом та важкою травмою, отриманою під час Голокосту. Ті євреї, які все-таки поверталися на батьківщину, часто стикалися з ворожістю та насильством. Наприклад, 42 особи, які пережили Голокост, були вбиті в липні 1946 року під час антисемітських заворушень у польському місті Кельці .

Багато вцілілих у Голокості вирушили до європейських територій, звільнених західними союзниками. Вони сподівалися знайти нові місця, які можна назвати домом, і почати життя з нової сторінки. Але здійснити це прагнення все ще було складно. Імміграційні обмеження залишалися чинними для Сполучених Штатів, підконтрольної Британії підмандатної Палестини та інших напрямків. 

У зонах окупації союзників у Західній Європі багато вцілілих у Голокості були розміщені в таборах біженців, які називали таборами для переміщених осіб. На своєму піку в 1947 році чисельність євреїв у таборах для переміщених досягла приблизно 250 000 осіб. Ці табори ніколи не призначалися для постійного проживання, і більшість переміщених осіб відчайдушно прагнули виїхати звідти. 

Американські та британські дебати про єврейських біженців

Доля переміщених євреїв була предметом суперечок між урядами США та Великої Британії. Влітку 1945 року представник США в Міжурядовому комітеті у справах біженців граф Ґ. Гаррісон взяв на себе місію визначити потреби переміщених євреїв та осіб іншого походження, які не підлягали репатріації. У підсумковому звіті Гаррісон піддав нищівній критиці поводження з переміщеними особами. Він описав перенаселеність та антисанітарію в таборах для переміщених осіб. Він також запропонував рекомендації щодо поліпшення умов для переміщених євреїв. Нарешті, Гаррісон закликав до швидких дій щодо переселення єврейських біженців. Він зазначив, що більшість переміщених євреїв, хотіли б поїхати до підмандатної Палестини. Гаррісон посилався на петицію Єврейського агентства для Палестини. У цій петиції містилося прохання до британців видати євреям 100 000 додаткових імміграційних посвідчень.

Президент США Гаррі Трумен передав звіт Гаррісона прем’єр-міністру Великої Британії Клементу Еттлі. Трумен закликав британців дозволити 100 000 переміщених євреїв іммігрувати до підмандатної Палестини. Еттлі рішуче відкинув як пропозицію Трумена, так і рекомендації звіту Гаррісона. Він також попередив Трумена про «серйозну шкоду» американсько-британським відносинам, якщо уряд США публічно виступатиме за імміграцію євреїв до підмандатної Палестини.

Намагаючись зменшити напруженість у відносинах зі Сполученими Штатами, британці заснували «Англо-американський комітет із розслідування ситуації щодо Палестини». Комітет розслідував твердження, подані у звіті Гаррісона. Його звіт за квітень 1946 року підтвердив висновки Гаррісона. Комітет рекомендував дозволити 100 000 євреїв іммігрувати до Палестини. Британці відкинули ці рекомендації.

Вцілілі в Голокості та сіонізм у таборах для переміщених осіб

Після Голокосту багато вцілілих євреїв хотіли покинути Європу. Вони знайшли надію та новий шлях у сіонізмі. З 1945 по 1948 роки євреї, що вижили, все частіше вибирали підконтрольну Британії підмандатну Палестину як найбажаніший пункт призначення. 

Давид Бен-Гуріон, лідер єврейської громади в підмандатній Палестині, кілька разів відвідував табори для переміщених осіб у Європі в 1945 і 1946 роках. Його візити піднімали моральний дух переміщених осіб і гуртували їх на підтримку єврейської держави. Переміщені особи стали впливовою силою в сіоністській справі. Масові протести в таборах для переміщених осіб проти британської політики, що обмежувала імміграцію до підмандатної Палестини, стали звичним явищем. 

Але Британія продовжувала свою обмежувальну імміграційну політику. Це зміцнило рішучість багатьох євреїв дістатися до Палестини будь-якими шляхами. З 1945 по 1948 роки організація Briḥah (на івриті означає «втеча» або «політ») перевезла понад 100 000 євреїв зі Східної Європи в окупаційні зони союзників та табори для переміщених осіб. Там єврейська бригадна група очолювала мережу груп, які організовували кораблі для відправлення переміщених осіб до підмандатної Палестини без британського дозволу. 

Британці перехоплювали більшість цих кораблів і відмовляли їм у в’їзді. У період з 1945 по 1948 роки британці затримали в морі понад 50 000 єврейських біженців. Їх відправляли в табори утримання на середземноморському острові Кіпр. В одному екстраординарному випадку в 1947 році британці зупинили корабель «Ексодус 1947» (Exodus 1947) на його шляху. На борту корабля було 4 500 людей, які пережили Голокост. Британці відмовили цим уцілілим у в’їзді до підмандатної Палестини та примусово перевезли їх до окупованої Британією зони Німеччини. Цей інцидент набув світового розголосу і поставив британський уряд у незручне становище. Він викликав співчуття до післявоєнної долі європейських євреїв. І це допомогло схилити міжнародну громадську думку на користь остаточного визнання єврейської держави в 1948 році. 

Люди, які пережили Голокост, та заснування Держави Ізраїль

Коли криза біженців загострилася, британський уряд виніс це питання на розгляд Організації Об’єднаних Націй (ООН). На спеціальній сесії Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1947 року проголосувала за поділ території підмандатної Палестини на дві нові держави — єврейську та арабську. Це була рекомендація, яку єврейські лідери прийняли, а араби відкинули.

Британці почали виводити свої війська у квітні 1948 року. Тоді сіоністські лідери розпочали підготовку до офіційного створення сучасної єврейської держави. 14 травня 1948 року Давид Бен-Гуріон оголосив про створення Держави Ізраїль. Він заявив:

Нацистський [Г]олокост, який поглинув мільйони євреїв у Європі, ще раз довів нагальну необхідність відновлення єврейської держави, яка б вирішила проблему єврейської безпритульності, відкривши ворота для всіх євреїв і піднявши єврейський народ до рівноправності в сім’ї народів.
— Декларація незалежності єврейської держави, опублікована англійською мовою у виданні New York Times 15 травня 1948 року 

Того ж дня президент Трумен визнав нову Державу Ізраїль. Всі обмеження на імміграцію євреїв до Ізраїлю були зняті. Люди, які пережили Голокост, негайно почали прибувати до нової Держави Ізраїль. Багато вцілілих воювали та загинули як солдати у Війні за незалежність Ізраїлю (1948–1949 роки). Незважаючи на те, що вцілілі у Голокості становили меншість серед населення Ізраїлю, вони зробили значний внесок у розвиток країни. Для вцілілих у Голокості та їхніх сімей у всьому світі Держава Ізраїль залишається важливим джерелом безпеки й гордості.