Ванзейський протокол
Ванзейський протокол є одним з найважливіших уцілілих німецьких документів про Голокост.
Ванзейська конференція відбулася 20 січня 1942 року. Її очолював Райнгард Гейдріх, який був начальником Головного управління безпеки рейху (Reichssicherheitshauptamt; РЗГА). На конференції Гейдріх окреслив розповсюдження нацистських масових вбивств на 11 мільйонів євреїв у Європі. Ретельно відредагований протокол конференції відомий як Ванзейський протокол.
Протокол був складений і ретельно відредагований Адольфом Айхманном на основі нотаток, зроблених під час засідання. Це не дослівна стенограма конференції, а ретельно відредагований протокол зустрічі. Один відомий дослідник Голокосту стверджував, що протокол слід розглядати як інструкцію, затверджену Райнгардом Гейдріхом та РЗГА.
Протокол ідентифікує учасників конференції. Він також вказує на їхню згоду співпрацювати на континентальному рівні в «остаточному розв’язанні єврейського питання», іншими словами, масових убивствах. Хоча точні слова присутніх невідомі, протокол не фіксує жодного висловленого заперечення проти цього плану. Гейдріх використав засідання, щоб рішуче заявити іншим представникам уряду та нацистської партії, що головна відповідальність за розв’язання «єврейського питання» лежить виключно на його відомстві.
Ванзейський протокол був розмножений та розповсюджений серед провідних посадовців німецького уряду та нацистської партії. Однак на сьогоднішній день зберігся лише один примірник. Він належав Мартіну Лютеру, заступнику міністра закордонних справ Німеччини, який вів переговори із союзниками Німеччини про депортацію їхніх євреїв до нацистських таборів смерті. Війська США виявили документ у квітні 1945 року серед файлів міністерства закордонних справ Німеччини, які були евакуйовані з Берліна та інших німецьких міст у сільську місцевість, щоб запобігти їхньому знищенню під час масованих бомбардувань союзників. У січні 1945 року уряд Німеччини наказав знищувати всі секретні та надсекретні урядові документи, якщо з’являлася небезпека, що вони можуть потрапити до рук ворога. На щастя, файли міністерства закордонних справ вціліли. Отримавши документи, американські військові перевезли їх до Берліна, де розпочали їх досліджувати та часто мікрофільмувати.
Наприкінці 1946 року серед цих файлів було знайдено Ванзейський протокол. Його виявив Кеннет Дюк, співробітник американського штабу, відповідальний за мікрофільмування документів. У березні 1947 року він сповістив про це доктора Роберта Кемпнера. Кемпнер був єврейським біженцем німецького походження, який обіймав посаду прокурора США в Міністерському процесі, одному з Наступних (Малих) Нюрнберзьких процесів. Готуючись до судового розгляду, Кемпнер також допитав кількох німецьких чиновників, які були присутні на Ванзейській конференції. Прокурори цитували протокол щонайменше у двох Наступних Нюрнберзьких процесах.
Ванзейська конференція та її протокол також згадувалися під час суду над Адольфом Айхманном у Єрусалимі в 1961 році. Підсудного допитали про його роль у підготовці зустрічі та створенні документа. Айхманн визнав свою участь у підготовці конференції та веденні офіційного протоколу засідання. Під час конференції секретар робив стенографічні нотатки, які Айхманн потім відредагував, видаливши те, що він назвав «вульгаризмами», і змінивши текст так, щоб він відображав більш «офіційну мову». Потім узагальнена версія протоколу конференції була передана Гейдріху для перегляду та коментарів.
Дослідники Голокосту вже давно визнали значення Ванзейського протоколу як вирішального доказу для розуміння еволюції прийняття рішень нацистами щодо Голокосту та бюрократичних аспектів гітлерівського режиму. Протягом останніх десятиліть історики віднайшли документи з архівів країн колишнього радянського блоку, які допомогли краще контекстуалізувати Ванзейську конференцію та конкретизувати текст протоколу.
Примітки
-
Footnote reference1.
Peter Longerich, "The Wannsee Conference in the Development of the 'Final Solution,'" Holocaust Educational Trust Papers, Vol. 1, no. 2, (1999/2000), 1-17, 8.