Післявоєнні судові процеси

Історія питання

До Другої світової війни судові процеси ніколи не відігравали важливої ролі в зусиллях із відновлення миру після міжнародних конфліктів. Наприклад, після Першої світової війни країни-переможці змусили Німеччину відмовитися від значних територій та виплатити великі суми репарацій як покарання за ведення агресивної війни. Проте під час Другої світової війни, оскільки нацистська Німеччина та країни Осі вчинили масові звірства, судити винних у таких злочинах стало однією з військових цілей Союзних держав.

У жовтні 1943 року президент США Франклін Д. Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль і Генеральний секретар Радянського Союзу Йосип Сталін підписали Московську декларацію щодо жорстоких злочинів Німеччини. У декларації зазначалося, що під час перемир’я німці, які вважаються винними у звірствах, будуть відправлені назад до тих країн, в яких були вчинені злочини. Там вони будуть засуджені та покарані згідно законів відповідної держави. «Головні» військові злочинці, злочини яких не можуть бути віднесені до якогось конкретного географічного місця, будуть покарані спільним рішенням урядів Союзників. 

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі

У серпні 1945 року Британія, Франція, Радянський Союз і Сполучені Штати підписали Лондонську угоду та Хартію (також називається Нюрнберзькою хартією). Згідно неї було засновано Міжнародний військовий трибунал (МВТ) у Нюрнберзі, Німеччина, для суду над головними німецькими військовими злочинцями. Хартія надала МВТ юрисдикцію щодо злочинів проти миру, військових злочинів і злочинів проти людяності, які включають «вбивство, винищення, поневолення, депортація... або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів».

Найвідоміший із судових процесів у справах про військові злочини, проведених після війни, — це процес над 22 провідними німецькими чиновниками, які постали перед МВТ у Нюрнберзі. Цей судовий процес розпочався 20 листопада 1945 року. 1 жовтня 1946 року МВТ виніс вирок, визнавши винними 19 підсудних і виправдавши 3. До смертної кари були засуджені 12 злочинців, в тому числі рейхсмаршал Герман Герінг, Ганс Франк, Альфред Розенберг і Юліус Штрайхер. МВТ засудив 3 обвинувачених до довічного ув’язнення і 4 — до ув’язнення на строк від 10 до 20 років. 

Окрім Нюрнберзького МВТ, у 1946 році Союзні держави заснували Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу в Токіо, який судив провідних японських чиновників.

Подальші Нюрнберзькі судові процеси

Під егідою Нюрнберзького МВТ військові трибунали США провели ще 12 судових процесів. Ці слухання часто згадуються разом як Подальші Нюрнберзькі судові процеси. 

У період з грудня 1946 року по квітень 1949 року прокурори США засудили 177 осіб і винесли обвинувальний вирок 97 підсудним. Серед груп, які постали перед судом, були провідні лікарі, члени айнзатцгруп, співробітники німецького управління юстиції та міністерства закордонних справ Німеччини, члени німецького верховного командування та провідні німецькі промисловці. 

Інші судові процеси в окупаційних зонах Союзників

У перші післявоєнні роки кожна з чотирьох Союзних держав, що окупували Німеччину та Австрію, а саме Франція, Великобританія, Радянський Союз і Сполучені Штати, судила різних злочинців за злочини військового часу, вчинені в межах їхньої зони окупації. Переважна більшість цих післявоєнних судових процесів у справах про військові злочини проводилися над нацистськими чиновниками та функціонерами нижчої ланки. Значна частина наших ранніх знань про систему німецьких концентраційних таборів походить із показів та свідчень очевидців на деяких із цих судових процесах.

Окупаційна влада Союзників сприймала відновлення та перебудову німецької судової системи як важливий крок у денацифікації Німеччини. У грудні 1945 року Контрольна Рада Союзників своїм законом № 10 дозволила німецьким судам розглядати злочини проти людяності, вчинені в роки війни німецькими громадянами проти інших німецьких громадян або проти осіб без громадянства, які проживали в Німеччині. Як наслідок, такі злочини, як вбивство нацистами людей з обмеженими можливостями (яке німці називали «евтаназією»), коли і жертвами, і злочинцями були переважно громадяни Німеччини, — розглядалися у щойно відновлених німецьких трибуналах. 

Післявоєнні судові процеси в Німеччині

У 1949 році Німеччина була формально поділена на дві окремі країни. Федеративна Республіка Німеччина (Західна Німеччина) була створена в зонах, окупованих Великобританією, Францією та Сполученими Штатами, і стала союзником цих країн. Німецька Демократична Республіка (Східна Німеччина) була створена в радянській окупаційній зоні і була союзником Радянського Союзу. Протягом наступних десятиліть обидві країни продовжували проводити судові процеси проти злочинців нацистської епохи. 

З 1949 року Федеративна Республіка Німеччина (тобто Західна Німеччина до падіння Берлінської стіни в 1990 році, а потім об’єднана Німеччина) провела понад 900 слухань у справах обвинувачених у злочинах націонал-соціалістичної епохи. Ці провадження були розкритиковані через те, що більшість підсудних були виправдані або отримали легкий вирок. Окрім того, тисячі нацистських чиновників і злочинців ніколи не постали перед судом, і багато хто повернувся до професій, якими вони займалися за часів Третього Рейху. Наприклад, колишні нацистські чиновники становили більшість суддів у Західній Німеччині протягом декількох десятиліть після війни.

Інші післявоєнні судові процеси

Багато країн, які Німеччина окупувала під час Другої світової війни або які співпрацювали з німцями у переслідуванні цивільного населення, включно з євреями, також судили німецьких злочинців та власних громадян, які вчинили злочини під час війни. Чехословаччина, Франція, Угорщина, Польща, Румунія та Радянський Союз, серед інших, відправили під суд тисячі злочинців. Наприклад, Радянський Союз провів свій перший процес проти місцевих колабораціоністів у 1943 році у Краснодарі, задовго до закінчення Другої світової війни.

У Польщі Верховний національний трибунал розглядав справи 49 нацистських чиновників, які вчинили злочини під час нацистської окупації Польщі. Серед них був Рудольф Гьосс, який довше всіх працював комендантом Аушвіца. Він був засуджений до смертної кари і повішений у блоці для страти в Аушвіці у квітні 1947 року. Верховний національний трибунал також засудив до смертної кари інших співробітників Аушвіца, в тому числі колишнього коменданта Артура Лібехеншеля, а також Амона Гота, який командував концентраційним табором Плашув.

До 1950 року стурбованість міжнародної спільноти з приводу холодної війни затьмарила інтерес до правосуддя за злочини Другої світової війни. Судові процеси за межами Німеччини значною мірою припинилися, і більшість засуджених злочинців, які не були страчені, були звільнені протягом 1950-х років. 

Судовий процес над Айхманом

За межами Польщі злочини проти євреїв не були в центрі уваги більшості післявоєнних судових процесів, а міжнародна обізнаність і розуміння Голокосту в перші роки після війни виявилися незначними. Ситуація змінилася в 1961 році, коли в ізраїльському суді почався процес над Адольфом Айхманом, головним організатором депортації європейських євреїв. Суд над Айхманом також привернув увагу до присутності обвинувачуваних нацистських злочинців у ряді країн за межами Європи, оскільки після війни Айхман оселився в Аргентині. 

У 1979 році Міністерство юстиції Сполучених Штатів заснувало Управління спеціальних розслідувань для переслідування винних у нацистських злочинах осіб, які проживали в Сполучених Штатах. Десять років по тому Австралія, Великобританія та Канада також намагалися притягти до відповідальності нацистських злочинців, які проживали у межах їхніх кордонів. Полювання на військових злочинців із Німеччини та країн Осі триває і в 21 столітті.

Спадщина

Післявоєнні переслідування нацистських злочинів створили важливі правові прецеденти. 

У 1946 році Організація Об’єднаних Націй одностайно визнала злочини агресії, військові злочини та злочини проти людяності правопорушеннями за міжнародним правом. Згодом ООН визнала доповнення до міжнародного кримінального права, спрямовані на захист мирних жителів від звірств. Наприклад, у 1948 році ООН прийняла Конвенцію про запобігання геноциду та покарання за нього. 

Після закінчення холодної війни ряд спеціальних трибуналів розглядали міжнародні злочини, вчинені в конкретних країнах, як-от геноцид, вчинений у 1994 році в Руанді. У 2002 році почав діяти новий, постійний Міжнародний кримінальний суд. Національні суди в деяких країнах також притягують до відповідальності винних у міжнародних злочинах. Хоча такі переслідування залишаються рідкістю, сьогодні існує загальна домовленість, що держави зобов’язані захищати цивільних осіб від звірств і карати тих, хто їх вчиняє.