Як нацисти та їхні колаборанти здійснювали Голокост?

Понад вісім років минуло відприходу до влади нацистського режиму в 1933 році до систематичних масових убивств євреїв, починаючи з 1941 року.

Переслідування євреїв у 1930-х рр.

З 1933 по 1939 роки нацистські лідери мали на меті скасувати юридичний статус повноправних громадян, яким користувалися німецькі євреї з 1871 року. Вони прагнули витіснити євреїв з економіки та зробити життя настільки складним , щоб євреї залишили Німеччину. Під час Другої світової війни (1939–1945) й особливо після німецького вторгнення до Радянського Союзу в 1941 році нацистська політика стала вбивчою. Крім того, внаслідок німецьких військових завоювань і союзів більша кількість євреїв потрапила під нацистський контроль.

Нацистське переслідування євреїв у Німеччині з 1933 по 1939 роки пройшло декілька етапів. Нацисти використовували поєднання законів та указів, пропаганду, залякування й насильство, щоб відокремити євреїв від німецького суспільства, усунути їх із економіки та змусити покинути країну.

У квітні 1933 року, незабаром після приходу до влади Гітлера, нацисти організували бойкот єврейського бізнесу. Через тиждень вони ухвалили закон про очищення державної служби від «неарійців» і політичних опонентів режиму. Крім того, євреї були соціально ізольовані. Професійні асоціації, спортивні клуби та інші громадські групи відповідали «духу часу», виганяючи «неарійців».

Окремі євреї також були жертвами нападів і погроз насильством із боку членів СА, Гітлер’юґенд та інших нацистських активістів, які хизувалися своєю владою, не боячись втручання з боку поліції або судів. Поширена пропаганда демонізації євреїв —газетні статті та зображення, радіовиступи, банери, постери та знаки в громадському просторі— сприяли зусиллям нацистських лідерів, внаслідок яких багато німців, які не були нацистами, лишалися байдужими до тяжкого становища своїх єврейських сусідів.

Переслідування посилилися з проголошенням нацистською диктатурою Нюрнберзьких законів у вересні 1935 року. «Закон про громадянство Райху» встановлював, що громадянами Німеччини можуть бути лише люди з чистою німецькою кров'ю. «Закон про захист німецької крові та честі» заборонив шлюб і сексуальні стосунки між повноправними громадянами й простими підданими. Офіційні юридичні коментатори пізніше також застосовували ці закони до ромів і синті, афро-німців та інших груп, яких оголосили загрозою для «національної спільноти» «німецькокровних» людей.

Наприкінці 1937 року нацистські лідери посилили систематичне захоплення єврейського майна, грошей та цінностей. Вони мали на меті як оплатити масову програму переозброєння держави, так і спровокувати масовий від’їзд євреїв — «внутрішнього ворога».

Кілька подій 1938 року не залишили сумнівів у тому, що євреї більше не мають майбутнього в Німеччині. Ці події включали вигнання іноземних євреїв, зокрема 18 000 польських євреїв, а також нацистський терор, розгорнутий проти австрійських євреїв після анексії Австрії Німеччиною (аншлюс) у березні 1938 року й під час погрому в листопаді 1938 року (Kristallnacht чи «Кришталева ніч»). Загальнонаціональний погром призвів до вбивства щонайменше 91 єврея та загибелі сотень інших у концтаборах після масових арештів єврейських чоловіків. Було заарештовано до 30 000 єврейських чоловіків лише за те, що вони були євреями. Більшість уцілілих єврейських ув'язнених було звільнено за умови, що вони залишать країну.  

Друга Світова війна

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, коли Німеччина окупувала сусідню Польщу. Війна надала можливість і мотивацію для більш екстремальної нацистської політики. Нацистська політика «безпеки» зосередилася на потенційних лідерах польського опору. Підрозділи СС і поліції заарештували або вбили десятки тисяч заможних землевласників, священнослужителів та освічених фахівців (як етнічних поляків, так і євреїв). Німецькі армійські підрозділи й сили «самооборони», що складалися з етнічних німців, які проживали в польських містах, брали участь у стратах цивільних осіб.

У Німеччині підчас війни нацисти розпочали радикальну програму «зміцнення німецької раси», організувавши систематичне вбивство німців з інвалідністю, яких розглядали як причину марнування національних ресурсів. У секретній записці, датованій 1 вересня 1939 року, Гітлер уповноважив призначених лікарів забезпечити «милосердну смерть» для «невиліковно хворих» пацієнтів. Розмови нацистських лідерів про «евтаназію» та «милосердну смерть» приховували той факт, що ця таємна операція була цинічною програмою масового вбивства. Її жертв перевозили із психіатричних та інших медичних закладів до спеціальних центрів «евтаназії», обладнаних газовими камерами, замаскованими під душові кабіни. Переважна більшість убитих газом, а пізніше смертельним передозуванням ліків, між 1939 і 1945 роками, не були євреями.  

В окупованій Польщі нацистські чиновники мали під своїм контролем велику кількість єврейського населення. Майже 2 мільйони з 3,3 мільйонів довоєнного єврейського населення Польщі проживали на окупованих німцями територіях. (Радянський Союз окупував Східну Польщу відповідно до умов таємного німецько-радянського пакту про ненапад, укладеного в серпні 1939 року). Євреї були жертвами спорадичних нападів у 1939 і 1940 роках. Однак нацистська політика в цей час була зосереджена на відокремленні євреїв від більшості етнічного польського населення та розграбуванні єврейського майна. Цього досягли, змусиіши євреїв носити ідентифікаційні знаки або нарукавні пов'язки із зіркою Давида та переселивши їх в обмежені зони, які називали «ґетто». «Ґетто» перебували під контролем німецьких окупаційних військ і посадових осіб, яким допомагала місцева поліція. Ґетто також забезпечували резерви робочої сили для примусової праці. Сотні тисяч євреїв, яких було переселено в ґетто, померли від голоду, хвороб та іншої скрути.  

Остаточну долю польських євреїв і євреїв, які досі жили у Великій Німеччині, тоді ще не вирішили. Нацистські чиновники розглядали різні плани переміщення цих «небажаних» людей у якусь «резервацію». Наприклад, нацистські чиновники почали складати плани перевезення євреїв до французької колонії Мадагаскар біля південно-східного узбережжя Африки. Пізніше від плану відмовилися.    

Систематичне масове вбивство євреїв         

22 червня 1941 року Німеччина вторглася до Радянського Союзу у ході запланованої «війни на знищення» проти комунізму й пов'язаної з ним «юдео-більшовицької» загрози. На підконтрольних радянській владі територіях мешкало близько чотирьох мільйонів євреїв. СС і поліційні підрозділи за лінією фронту почали здійснювати облави й розстрілювати людей, що становили гадану загрозу «безпеці». Спочатку мішенями були переважно євреї-чоловіки призовного віку. Проте за декілька тижнів вбивства перетворилися на геноцид, поширившись на вбивство єврейських жінок і дітей, а також знищення цілих єврейських громад. Ця ескалація розгорталася з різною швидкістю в різних регіонах, залежно від рішень окремих офіцерів на місцях, які реагували на ідеологічно обумовлений тиск і винагороди з боку нацистського керівництва в Берліні. Нацистські підрозділи, що чинили розстріли, отримували допомогу від місцевих жителів та нерегулярних частин, які складалися зі східних європейців.

Восени 1941 року, коли масові вбивства євреїв на окупованих Німеччиною територіях східної Європи тривали швидкими темпами, нацистські лідери почали планувати систематичний, загальноконтинентальний геноцид усіх євреїв Європи. Одним із сигналів зміни політики стала заборона еміграції євреїв з європейського континенту, починаючи з 23 жовтня 1941 року. Того ж місяця німецька влада почала депортувати тисячі німецьких євреїв «на схід», переважно до ґетто. Після зустрічі вищих посадових осіб уряду Німеччини, скликаної в районі Ваннзее в Берліні наприкінці січня 1942 року, «остаточне розв’язання єврейського питання» стало офіційною державною політикою. У записах з зустрічі у Ваннзее про «остаточне розв’язання» фігурували загалом 11 мільйонів євреїв, які жили в 34 країнах і територіях. До моменту проведення конференції було вбито 1,5 мільйона євреїв.

1942 року було запроваджено новий метод вбивства євреїв отруйним газом, запозичений із давнішої програми «евтаназії». Нацисти й місцева поліція почали спорожнювати ґетто в ході жорстоких ліквідаційних операцій. Вони перевезли більше мільйона польських євреїв – чоловіків, жінок і дітей – до центрів вбивства (Хелмно, Белжець, Треблінка та Собібор), де, за дуже невеликим винятком, їх вбили газом одразу після прибуття.

В інших місцях Європи нацистські лідери й німецькі дипломати вимагали, щоби чиновники в країнах, що були завойовані Німеччиною або були її союзниками, передали всіх єврейських чоловіків, жінок і дітей для депортації «на Схід». Багато країн співпрацювали, особливо коли Німеччина здавалася непереможною до поразки німецьких сил під Сталінградом, СРСР, в лютому 1943 року. Більшість євреїв, депортованих із країн Західної та Південної Європи, були перевезені до Аушвіца-Біркенау та вбиті в газових камерах незабаром після прибуття. Деякі працездатні дорослі були відібрані для рабської праці, яка часто виявлялася лише тимчасовою відстрочкою від смерті. Практично в кожному випадку місцеві чиновники й органи поліції допомагали здійснювати депортації.

Навіть навесні-влітку 1944 року, з наближенням радянських сил, німці продовжували вбивати. Німці та 14 000 працівників угорської поліції депортували в Аушвіц-Біркенау близько 425 000 угорських євреїв. По прибуттю три чверті з них були отруєні газом.

Ближче до останніх днів війни нацисти евакуювали в'язнів із концтаборів і таборів примусової праці й переміщували їх транспортом і пішки до таборів у внутрішніх районах Німеччини. Тисячі людей загинули від важких умов або були розстріляні по дорозі, що демонструвало нацистське завзяття до кінця.