Сторонні спостерігачі

Загальні відомості

Сучасні «сторонні спостерігачі», які стали свідками злочинів, нещасних випадків чи надзвичайних ситуацій, мають багато відмінностей від «сторонніх спостерігачів» Голокосту. Стратегічні плани визначалися лідерами нацистської Німеччини, які керувались ідеологічними догмами. Чиновники, поліція та армія (тобто державні службовці) та їх колабораціоністи в інших країнах запровадили заходи расової дискримінації, зокрема антиєврейські заходи, які з часом призвели до масових вбивств та геноциду.

Голокост — ряд подій, які відбувалися протягом тривалого періоду часу. Євреїв дегуманізували, позбавили багатьох законних прав, зробили жертвами свавільного та організованого насильства, а також соціально та фізично ізолювали від решти населення. Багато людей стали «сторонніми спостерігачами» цієї вкрай радикальної програми задовго до початку масових облав та вбивств.

Хто такі «сторонні спостерігачі»?

Термін «сторонні спостерігачі» в контексті Голокосту застосовується в двох випадках. Перший стосується зовнішніх чи міжнародних «сторонніх спостерігачів» — свідків не в буквальному сенсі, які знаходились далеко від місця фактичних подій. Перелік «сторонніх спостерігачів» дуже великий — від урядів союзницьких держав і нейтральних країн до релігійних об’єднань та єврейських організацій. Другий випадок, якому й присвячено цю статтю, стосується «сторонніх спостерігачів» у самому суспільстві, що бачили й часто були особисто присутні під час подій.

«Сторонніх спостерігачів» з числа німецького та європейського населення, які бачили фактичні події, часто називають тими, ким вони не були. Вони не були «злочинцями» або «жертвами». Але вони й не належали до незначної меншості «рятівників жертв». «Сторонніх спостерігачів» як групу часто характеризували словами «пасивні» або «байдужі». До їх числа, наприклад, належали особи, які не повідомляли про побачене ними переслідування євреїв лише через їх національність, або особи, які не пропонували місця схову євреям під час масових вбивств.

Самі по собі слова «пасивний» та «байдужий» мають чіткий підтекст. «Пасивний» означає «бездіяльний». Пасивність може виникати через абсолютно різні відчуття: безпорадності, страху за чиюсь безпеку, соціального тиску всередині власної групи або громади, терпимості або підтримки дій злочинців.

«Байдужий» означає «той, кого не цікавить або не хвилює щось, тобто апатичний». «Байдужість сторонніх спостерігачів» до стану євреїв часто пов’язують із щоденною заклопотаністю людей своїми проблемами — від подолання наслідків економічної депресії 1930-х років до зосередженості на виживанні власних родин, яких очікували злидні та страждання воєнного часу.

Тогочасна упередженість до євреїв, зокрема традиційні релігійні форми антисемітизму, підсилені намаганнями нацистської пропаганди розділити людей за різним етнічним походженням, змусили багатьох людей побачити в євреях «чужинців». Це сприяло виникненню атмосфери пасивності або апатії.

А як щодо «сторонніх спостерігачів», які не були «пасивними», «байдужими» чи «апатичними»? Участь багатьох людей у подіях Голокосту не відповідає широкому поняттю «сторонній спостерігач» та його характеристикам.

Ступінь участі

Після війни багато звичайних німців і європейців стверджували, що вони «не причетні» — по суті, вони були «сторонніми спостерігачами». Проте заперечення будь-якої відповідальності за те, що відбувалося, приховує фактичну участь людей на всіх рівнях німецького суспільства та за його межами. Багато спостерігачів, які схвалювали або толерували те, що бачили, також приймали в цьому участь.

В нацистській Німеччині багато людей своїми активними або поміркованими діями забезпечували реалізацію расистської та антисемітської політики нацистів. До їх числа належали чиновники, для яких це була звичайна робота. Це фінансові працівники, що обробляли форми для сплати податків, зокрема непомірно великого «податку на єврейське багатство», накладеного після «Кришталевої ночі», а також ті, що оформляли конфісковане державою майно, зокрема будинки та речі, покинуті євреями під час війни на окупованих територіях при «переселенні». Це клерки, які працювали з картотеками особистих документів, у яких вказувались відомості про «расу» й «релігію». Це шкільні вчителі, які дотримувались учбової програми расистського та антисемітського змісту.

Долучалися й окремі громадяни, коли вони з почуття обов’язку, через упередженість, можливості для бізнесу або особистої вигоди добровільно доносили в поліцію.

Підліткам в різних громадах подобалася можливість безкарно чіплятися до однокласників єврейської національності чи навіть дорослих, до яких їх раніше вчили проявляти повагу. Зрештою, це сприяло ізоляції євреїв.

Багато звичайних німців долучалися, коли купляли бізнес, будинки чи речі євреїв за заниженими цінами, або коли отримували зиск від послаблення конкуренції через усунення євреїв з економічного життя. Через такі доходи «сторонні спостерігачі» стали зацікавленими в постійних переслідуваннях знедолених людей.

За межами нацистської Німеччини незліченне число громадян інших країн, від лідерів, офіційних осіб і поліції до звичайних громадян, співпрацювали з нацистським режимом після окупації їхніх країн протягом Другої світової війни. Це були клерки та судові виконавці з конфіскації майна, працівники залізниці та інших видів транспорту, керівники або учасники облав і депортацій, інформатори. Інколи це були злочинці, які з власної волі вчиняли насильство над євреями, а інколи — безпосередні вбивці, які брали участь у розстрілах. На окупованих радянських територіях в масових розстрілах євреїв та людей інших національностей брали участь тисячі громадян зі Східної Європи.

В громадах по всій Європі, де німці реалізовували «Остаточне розв’язання єврейського питання», вони потребували допомоги людей, які володіли місцевими мовами та могли відшукати євреїв, що уникали облав. Оскільки німці та місцева поліція знаходили добровільних помічників, які спокушалися на матеріальну вигоду або винагороду, це ставило під загрозу виживання євреїв, що переховувалися в окупованих європейських країнах.

Способи надання допомоги

Число «рятівників», які активно працювали над спасінням євреїв і часто були учасниками рухів опору або ж надавали прихисток євреям, було відносно малим. У разі викриття такої допомоги, особливо у нацистській Німеччині та окупованій Східній Європі, покаранням був арешт, а часто доходило й до страти.

Більша за чисельністю група свідків страждань жертв допомагала менш активно. Незначна меншість публічно виражала свою солідарність із переслідуваними людьми — переважно це були поодинокі священики в окремих громадах нацистської Німеччини та окупованих країнах. Інші допомагали жертвам, коли купували продукти харчування або товари для єврейських сімей, членів яких не пускали до магазинів. Вони надавали фальшиві документи або попереджали про майбутні облави, зберігали речі переслідуваних людей, які можна було продати та купити продукти харчування.

Проявляючи доброзичливість, деякі люди привселюдно обіймали своїх друзів та сусідів єврейської національності, коли їх забирали з дому до потягів для «переселення», або ж давали їм в руки бутерброди чи ковдри. Євреї, які вижили, добре пам’ятали такі моменти через їх гуманність та винятковість.

За межами категорії «сторонній спостерігач»?

Вищенаведені приклади дають змогу виокремити «сторонніх спостерігачів» — велику групу людей, що охоплює широкі верстви населення, яких часто прирівнювали до всіх інших. Вони продемонстрували, що можна бути більш (або менш) корисним для жертв. Завдяки цим прикладам, особливо дуже активної або ж поміркованої участі в подіях Голокосту, останніми роками все більше вчених вважають, що термін «сторонній спостерігач» є застарілим і від нього слід позбутися, бо він має підтекст пасивності та байдужості.

Необхідно провести детальніші дослідження соціальної динаміки відповідних груп і спільнот в різних регіонах та країнах. Додаткові дослідження допоможуть нам скласти повну картину поведінки, характерної для взаємовідносин євреїв з людьми інших національностей, щоб вийти за рамки загальних тверджень щодо «сторонніх спостерігачів».

Майбутні дослідження також повинні прояснити, як в різних місцях і в різний час люди змогли мобілізуватися або прийти до того, що вони зробили (або не зробили), щоб запобігти переслідуванням та масовим вбивствам людей.