Як і чому звичайні люди по всій Європі сприяли переслідуванню своїх єврейських сусідів?

Звичайні люди під час Голокосту поводилися по-різному. Мотиви варіювалися від конформізму та делегування рішень владі до опортунізму й жадібності, до ненависті. У багатьох місцях переслідування євреїв відбувалися на тлі багатовікового антисемітизму. У Німеччині багато людей не були завзятими нацистами, а втім різною мірою брали участь у переслідуванні й убивстві євреїв та інших жертв. Під час німецької окупації безліч людей в інших країнах також співпрацювали в переслідуванні євреїв.  

Скрізь на задньому тлі були свідки, які підтримували активних учасників переслідувань і насильства.

Більшість, однак, мовчали.   

Участь усередині нацистської Німеччини

Протягом 1930-х років багато німців сприяли зусиллям нацистського режиму з усунення євреїв із політичного, соціального, економічного й культурного життя Німеччини. Нацистські активісти — місцеві нацистські лідери й члени нацистських воєнізованих організацій, СА та СС, а також Гітлер’юґенд — використовували залякування проти євреїв і неєвреїв для ствердження нацистських соціальних і культурних норм. Наприклад, вони переслідували німців, які заходили в єврейські магазини або виявляли доброзичливість до євреїв.

Але навіть німці, які не поділяли радикального нацистського переконання, що «євреї» нібито були джерелом «расового забруднення», різною мірою брали участь у переслідуванні євреїв. Наприклад, члени спортивних клубів, книжкових гуртків та інших добровільних об’єднань виганяли євреїв зі своїх лав. Підлітки в школах та університетах користувалися новоствореною свободою переслідувати євреїв-однокласників або навіть дорослих. Багато звичайних німців долучалися, коли купляли бізнес, будинки чи речі євреїв за заниженими цінами або коли отримували зиск від послаблення конкуренції внаслідок усунення євреїв з економічного життя. Завдяки таким набуткам ці особи стали зацікавлені в подальших переслідуваннях.

Деякі орендодавці й сусіди засуджували орендарів або інших осіб за особисту поведінку, яку вони спостерігали. Це включало злочин «расового осквернення», сексуальні стосунки між євреями й особами «німецької або спорідненої крові», або порушення пункту 175 німецького кримінального кодексу, який забороняв гомосексуальність.

Німці, які не грали активної ролі, по-різному реагували на переслідування євреїв. Велика кількість людей пасивно погоджувалася з відстороненням євреїв від їхніх робочих місць та ізоляцією в школах і громадах. Інші активно висловлювали схвалення як глядачі в подіях на кшталт публічної ходи, щоби присоромити осіб, звинувачених у «расовому оскверненні».  

Кульмінацією нацистської політики та дій, у поєднанні з реакцією еліти й простих німців, стала майже повна ізоляція євреїв від німецького суспільства до кінця 1938 року. Хоча багато німців схвалювали маргіналізацію євреїв, вони не схвалювали насильство й руйнування майна, що сталися під час погромів під керівництвом нацистів 9–10 листопада 1938 року (Kristallnacht чи «Кришталева ніч»). Проте мало хто висловився відкрито. Те саме було під час депортацій євреїв із Німеччини після початку Другої світової війни. У регіонах, де депортації викликали певне невдоволення, нацистські пропагандисти просто посилили свої зусилля, щоби сприяти прийняттю усунення «внутрішнього ворога».

Мотиви реакції всередині нацистської Німеччини

Різні мотиви впливали на реакцію на переслідування євреїв і створювали атмосферу пасивності чи апатії. Ці мотиви коливалися від віри в нацистську ідеологію до страху й егоїстичних інтересів. Наприклад, нацистська пропаганда посилила давні антисемітські упередження та спонукала багатьох людей вважати євреїв «чужинцями». Нацисти також майже повністю контролювали громадський простір. Урядова цензура не дозволяла почути голоси незгодних, і мало хто з німців мав сміливість публічно висловитися проти переслідування євреїв. Вони усвідомлювали ризик, з яким стикалися відверті дисиденти в поліційній державі, де противників режиму можна було заарештовувати й ув’язнювати в концентраційних таборах без суду.

Конформізм спонукав підкорятися владі й виконувати закони та укази навіть без додаткового залякування з боку нацистських активістів. Багато людей хотіли зберегти свою роботу або просунутися в кар’єрі. Інші не хотіли «плисти проти течії», порушуючи нацистські расистські норми. Більшість перервала стосунки з єврейськими друзями й сусідами публічно, якщо не в приватному житті.

Проте фактор страху й залякування не слід перебільшувати, оскільки це означало б, що люди хотіли допомогти переслідуваним, але боялися. Для багатьох німців їхні засоби до існування та добробут їхніх сімей просто були набагато вищим пріоритетом, ніж група, яка становила крихітну частку населення і яку постійно демонізували як «небезпечну загрозу». Мірою покращення економіки й глобального становища Німеччини протягом 1930-х років більшість німців — зокрема багато тих, хто ніколи не голосував за Гітлера та не вважав себе нацистами — підтримали позитивні зміни й не помітили загрози для євреїв та інших груп, що їх переслідували нацисти.  

Участь у регіонах Східної Європи під прямим пануванням нацистів

Щойно почалася війна, під безпосереднє нацистське панування потрапило набагато більше людей, ніж до того. Спосіб, яким звичайні люди в цих землях реагували на переслідування євреїв, різнився залежно від таких факторів, як країна, регіон, ступінь нацистського контролю, вже наявна ворожість до євреїв та уявлення про те, чи виграє Німеччина війну й чи залишиться господарем Європи.  

Після вторгнення до Польщі в 1939 році, Західної та Південної Європи в 1940 році й Радянського Союзу в 1941 році німецькі війська розтягнулися на величезні окуповані території. Їм були потрібні десятки тисяч осіб, що не були німцями, від місцевих чиновників і поліцейських до звичайних громадян, щоб допомогти здійснювати окупаційну політику, включно із заходами, спрямованими проти євреїв та інших жертв нацизму.

У регіонах Східної Європи під безпосереднім правлінням нацистів особи, які не були німцями, допомагали провадити нацистську політику, зокрема переселення до ґетто й примусову працю євреїв, конфіскацію або передачу єврейського майна, а також облави й транспортування євреїв до місць убивства. Під час організованих нацистами масових розстрілів євреїв, комуністів, ромів і психіатричних пацієнтів на радянських територіях десятки тисяч «допоміжних поліцейських», які не були німцями, служили охоронцями та вбивцями. Місцеві урядовці залучали інших на роботу дрібними посадовцями, копачами могил, візниками й кухарями. Іноді деякі місцеві жителі з власної ініціативи жорстоко нападали на євреїв, грабуючи та вбиваючи їх.  

Мотиви реакції осіб, які не були німцями, у Східній Європі

Мотиви осіб, які не були німцями, але брали участь у переслідуванні та вбивстві євреїв у підпорядкованій нацистам Східній Європі, були різними. Нацистська пропаганда посилила давні місцеві антисемітські забобони. Ідеологічно мотивовані особи могли безперешкодно діяти в атмосфері дозволеного насильства проти євреїв. У місцях, які влада СРСР окупувала між 1939 і 1941 роками, місцеве населення часто звинувачувало євреїв як групу в репресивній радянській політиці. Німецькі пропагандисти мали на меті поглибити таку ворожнечу, постійно пов’язуючи євреїв і комуністів із міфічною «юдео-більшовицькою» загрозою.

Десятки тисяч чоловік приєдналися до допоміжних поліцейських сил або нерегулярних формувань. Серед їхніх мотивів були потреба в роботі, доході й харчуванні, або можливість отримати зиск, зокрема самозбагачення від награбованого майна. Деякі чоловіки мали на меті довести лояльність новим німецьким панам. Інші шукали можливості помститися за страждання своїх сімей під радянською владою або звести інші рахунки. Радикальні націоналісти в Україні та країнах Балтії (Литва, Латвія, Естонія) співпрацювали з німцями, оскільки сподівалися, що німці винагородять їх, дозволивши їм створити незалежні, етнічно однорідні держави — надії, які не справдилися.

Місцеві поліцейські мали допомагати охороняти ґетто – закриті райони міст, де євреї були змушені жити в жахливих умовах. Під час ліквідації ґетто ці сили допомагали СС та іншій німецькій поліції в облавах і згромадженні євреїв для депортації до місць їх загибелі в нацистських центрах вбивств. Не всі звичайні поліцейські бажали співпрацювати, але вони боялися наслідків непокори німецьким наказам. У сільській місцевості деякі місцеві поліцейські разом із волонтерами-пожежниками брали участь у «полюванні на євреїв».

Інші місцеві жителі інформували про євреїв, що переховувалися. Можливість отримати зиск через оплату від німців або заволодіння єврейським майном спокушала «мисливців на євреїв» у селах і містах. Шантажисти погрожували повідомити про євреїв, які переховувалися, щоб вимагати в них гроші й майно. Деякі місцеві жителі спочатку переховували євреїв, але потім видавали їх, боячись, що їх та їхні сім’ї розстріляють, якщо євреїв виявлять. 

Участь, мотиви й реакція в інших частинах Європи

В інших частинах Європи, які були союзниками або окуповані нацистською Німеччиною, деякі лідери й державні службовці допомагали впроваджувати антиєврейську політику більш-менш завзято. Такі заходи включали ухвалення дискримінаційних законів і указів щодо громадянства, працевлаштування та власності на бізнес, а також конфіскацію єврейського майна. У деяких випадках, наприклад у Румунії, Угорщині, Італії, Болгарії та Франції, місцеві лідери, мотивовані доморощеним антисемітизмом, расизмом і націоналізмом, діяли за власною ініціативою. У всіх країнах німецької сфери панування вони допомагали ідентифікувати, реєструвати й позначати євреїв. Члени регулярної поліції та військово вишколені жандарми хапали євреїв і збирали їх для транспортування «на Схід». Нацисти маскували ці депортації як «переселення на роботу». Залізничники, які не були німцями, перевозили депортованих до кордону.

Наявність «мисливців за євреями», деякі з яких були ідеологічно пов’язані з нацистами, а багато спокусилися грошовою винагородою, зменшувала можливість виживання євреїв у сховку. Так було навіть у такій країні, як Нідерланди, де місцева ворожість до євреїв не була аж так поширена до війни.

Війна як мотивація

Загалом, здатність німців використовувати свою силу для залучення не-німців до співпраці була набагато більшою до їхньої поразки під Сталінградом (зима 1942–1943 рр.) – головного переломного моменту у війні. Багато європейців, які вважали, що Німеччина залишиться господарем Європи в осяжному майбутньому, почали уявляти можливість німецької поразки. Вони стали менш охоче брати участь у діях, за які могли бути притягнуті до відповідальності після війни. Зміна уявлень про результат війни також сприяла сміливості організованого опору. На початку осені 1943 року ймовірність поразки Німеччини була великою. Однак на той час для більшості євреїв Європи було вже надто пізно. П’ять мільйонів загинули.  

Особи, які допомагали євреям

Невелика меншість осіб, поодинці або в організованих мережах, ризикували, щоби допомогти євреям. Допомога надходила в кількох формах. Деякі робили жести солідарності. У Парижі, наприклад, деякі неєвреї носили значки із зіркою Давида на знак протесту. У деяких німецьких містах неєвреї іноді вітали євреїв, які носили зірку. Інші особи ризикували покаранням і смертю, намагаючись врятувати євреїв. Вони переховували євреїв під час облав, забезпечували їжею, попереджали про небезпеку й охороняли їхнє майно.