Як лідери, дипломати й громадяни всього світу реагували на події Голокосту?

Після приходу Адольфа Гітлера до влади в Німеччині в 1933 році іноземна преса та дипломати США й інших країн, розміщені там, широко висвітлювали події в нацистській Німеччині, зокрема повідомляли про епізодичні випадки насильства щодо євреїв та інші тривожні події. У 1933 році в інформаційних статтях і на офіційних брифінгах розповідали про такі події, як бойкот єврейських підприємств, відкриття концтабору Дахау та спалення книжок. Також були й повідомлення про Нюрнберзькі расові закони, коли нацисти проголосили їх у вересні 1935 року. У США звичайні громадяни могли прочитати про ці події в місцевих газетах, зокрема було кілька статей на першій шпальті. 

У 1938 році новини про дві події в нацистській Німеччині дійшли до міжнародної спільноти. Нацистський терор проти євреїв після анексії Австрії (аншлюс) у березні та під час загальнонаціонального погрому 9–10 листопада (Kristallnacht чи «Кришталева ніч») викликав міжнародний осуд. Президент США Франклін Рузвельт відкликав посла США. Це був єдиний іноземний лідер, що в такий спосіб висловив офіційний протест своєї країни.

Реакції на кризу біженців: 1938–1941 роки

Водночас, коли німецькі та австрійські євреї відчайдушно шукали притулку за кордоном, більшість країн неохоче відчиняла для них свої двері. Лідери більшості країн побоювалися, що наплив єврейських біженців обтяжить їхню економіку. Вони також побоювалися, що рішення про надання допомоги спричинить громадське несхвалення через ксенофобію та антисемітизм.

У липні 1938 року представники 32 країн зустрілися в Евіані, Франція, щоб обговорити проблему єврейських біженців. Присутні засудили нацистську агресію щодо євреїв, але мало хто вжив реальних заходів, щоби прийняти більше біженців. Зустріч стала символом міжнародної нездатності відреагувати на кризу біженців. Заголовок нацистської партійної газети (Völkischer Beobachter — «Народний спостерігач») тріумфував: «Вони нікому не потрібні».

Бажаними напрямками для єврейських біженців були британський мандат у Палестині та США. У травні 1939 року британська «Біла книга» (урядовий звіт) суттєво обмежила кількість єврейських іммігрантів до Палестини. У США залишалися чинними закони про обмежувальні квоти й візові вимоги, ухвалені 1924 року. Ці вимоги в сукупності встановлювали ліміт на кількість єврейських іммігрантів. Наприклад, біженці, які шукали притулку, мали довести, що в них є фінансові ресурси, або знайти фінансового спонсора серед американців. У багатьох інших країнах чиновники були насторожені напливом іноземних іммігрантів, особливо євреїв. Восени 1938 року швейцарська влада отримала від Німеччини згоду на маркування паспортів євреїв літерою «J» (від нім. «Jude» — «єврей»). Цей штамп полегшив ідентифікацію євреїв на прикордонних пунктах пропуску.  

Після початку війни у вересні 1939 року імміграція до західних країн стала ще складнішою. У Великій Британії та Франції деякі німецькі біженці, зокрема євреї, були інтерновані як іноземці. У США американці боялися нацистських шпигунів і диверсантів, замаскованих під біженців, через що кожен претендент, якого уряд США вважав сумнівним, отримував відмову. Деякі біженці знайшли притулок у Шанхаї, Китаї та в певних країнах Латинської Америки й Африки. Після жовтня 1941 року єврейська еміграція з територій, що перебували під нацистським контролем, була заборонена.

Невелика кількість американців допомагала єврейським біженцям, долаючи величезні труднощі. Більшість із них працювали в мережах релігійних або гуманітарних організацій. Вони використовували як законні, так і незаконні методи. Вони часто ставили під загрозу власну безпеку, намагаючись проникнути в райони Європи, які контролювала або окупувала нацистська Німеччина. Їхні зусилля допомогли тисячам євреїв вижити.

Реакції лідерів на масове вбивство євреїв

Під час війни керівники країн-союзниць — Радянського Союзу, США та Великої Британії — отримували повідомлення про масові розстріли єврейських цивільних осіб, зокрема жінок і дітей. У 1942 році вони дізналися про нацистський план знищення євреїв у Європі. Хоча ці лідери іноді публічно засуджували насильство щодо євреїв, вони надавали пріоритет перемозі у війні, а не порятунку євреїв.

Деякі рятувальні заходи урядів союзних і нейтральних країн були запроваджені наприкінці війни, уже після того, як переважну більшість євреїв було вбито. У 1944 році об’єднані зусилля дипломатів із нейтральних країн, Міжнародного комітету Червоного Хреста й Ватикану, за підтримки уряду США, допомогли захистити десятки тисяч євреїв у Будапешті, Угорщина. До цього моменту було вбито вже п’ять мільйонів євреїв. 

Деякі громадяни європейських країн переховували євреїв самостійно або співпрацювали з неурядовими організаціями для порятунку євреїв. Деякі американські громадяни й організації також взяли участь у цієї діяльності.

Інформованість звичайних людей про масові вбивства євреїв

Ступінь обізнаності про організоване нацистами масове вбивство євреїв серед звичайних людей залежала від низки факторів. Британська телерадіомовна корпорація (BBC) мала мільйони слухачів у всій Європі, але вона робила лише епізодичні повідомлення про масові вбивства євреїв. У 1943 році до громадськості США просочилися новини про масове вбивство євреїв. Різні новинні джерела повідомляли деякі деталі неправильно. Крім того, було дуже мало візуальних доказів злочинів для публікації. Проте американська громадськість знала суть історії — що євреїв у всій окупованій Німеччиною Європі та в європейських країнах, що були союзними з Німеччиною, депортували та вбивали в таборах смерті.

Фотографії, фільми й радіопередачі журналістів, які вели репортажі зі звільнених таборів, як-от Бухенвальду та Берген-Бельзену, наприкінці війни наочно показали світові жахіття нацистських звірств.