Якою була реакція уряду Сполучених Штатів та американського народу на нацизм?

Щойно Гітлер прийшов до влади в 1933 році, американці отримали доступ до інформації про переслідування євреїв нацистською Німеччиною. Хоча деякі американці протестували проти нацизму, Сполучені Штати не чинили постійної, загальнодержавної протидії нацистському переслідуванню євреїв. Велика депресія, поряд із прагненням нейтралітету й забобонами щодо іммігрантів, які глибоко укорінилися в суспільстві, вплинула на готовність американців допомагати єврейським біженцям з Європи. Хоча Сполучені Штати видавали набагато менше віз, ніж могли б у цей період, вони приймали більше біженців, які тікали з Європи, ніж будь-яка інша країна. Крім того, громадяни та приватні допомогові організації надавали біженцям допомогу.

Коли Сполучені Штати вступили у Другу світову війну в 1941 році, уряд визначив пріоритетом захист демократії. У воєнний час метою уряду не став порятунок євреїв. Навесні 1945 року антигітлерівська коаліція, зокрема мільйони американських солдат, поклали край Голокосту, військовим шляхом перемігши нацистську Німеччину та її союзників.

Сполучені Штати у 1920-х роках

З кінця Першої світової війни в 1918 році і протягом 1920-х років Сполучені Штати дедалі більш ізолювалися. Вони залишалися осторонь політичних справ інших країн. Уряд зменшив свою армію і підтримував політику нейтралітету. Конгрес проголосував проти приєднання до Ліги Націй, показавши тим самим своє небажання долучати Сполучені Штати до міжнародних справ.

У 1924 році Конгрес США ухвалив нові закони про імміграцію. Ці закони передбачали щорічні обмеження на імміграцію до Сполучених Штатів. Система квот, влаштована за країною походження, надавала преференцію іммігрантам з Північної та Західної Європи. Іммігранти з Південної та Східної Європи, де жила переважна більшість євреїв Європи, такої преференції не мали. Ці закони частково ґрунтувалися на загальноприйнятих тоді теоріях «євгеніки» та переконаннях щодо ієрархії расових і національних груп. Сполучені Штати не мали суттєвої політики щодо біженців у цей період. Біженці, які рятувалися від переслідувань, проходили ті ж самі процедури, що й інші іммігранти.

Расизм і антисемітизм були поширені у Сполучених Штатах. Сегрегацію часто нав'язували силою закону, звичаїв і через насильство. Закони, що обмежували імміграцію, залежали від таких упереджень і водночас сприяли їм, популяризуючи думку про те, що «ідеальним» американцем є білий протестант.

У 1929 році фондовий ринок обвалився, і в Сполучених Штатах почалася Велика депресія. Наслідки обвалу фондового ринку швидко відчув увесь світ. Через чотири роки 25 % усіх робітників (близько 13 мільйонів американців) все ще лишалися безробітними. Багато американців втратили свої заощадження, будинки та майно. У період президентства Герберта Гувера (1929–1933 рр.) рівень імміграції значно скоротився. Багато американців вважали, що іммігранти займатимуть дефіцитні робочі місця. Економічна розруха змусила багатьох американців звернути увагу на проблеми всередині країни, зосередившись на відновленні національної економіки заради своїх сімей та громади, а не на міжнародних справах.

Реакція американців на переслідування євреїв нацистською Німеччиною

Після того, як Адольф Гітлер став канцлером Німеччини в січні 1933 року, новий нацистський уряд негайно почав запроваджувати в країні антисемітські закони, які обмежували права єврейського населення. Американські газети широко висвітлювали переслідування євреїв нацистською Німеччиною протягом 1930-х років. Навесні 1933 року американці виходили на антинацистські мітинги й марші у великих містах. Тисячі людей по всій країні також підписували петиції з протестом проти насильства нацистів над євреями. Різні єврейські організації та профспілки намагалися переконати американців бойкотувати товари німецького виробництва. Крім того, частина американської громадськості обговорювала можливість бойкоту літніх Олімпійських ігор 1936 року в Берліні. Терор проти євреїв під час Кришталевої Ночі (Kristallnacht) по всій Великій Німеччині в листопаді 1938 року, про який у Сполучених Штатах писала на перших шпальтах більшість газет протягом близько трьох тижнів, викликав загальний осуд.

Ці зусилля не призвели до формування стійкого широкого антинацистського руху в США. Хоча переважна більшість американців усвідомлювала загрозу нацизму й не схвалювала його, багато хто вважав, що активне втручання в те, як Німеччина поводиться зі своїми громадянами, не було обов’язком уряду США.

Криза біженців

Після того, як Німеччина анексувала Австрію (аншлюс) у березні 1938 року, сотні тисяч євреїв приєдналися до довгого списку очікування з видачі імміграційних віз до Сполучених Штатів. Процедура отримання дозволу на імміграцію в США була складною та бюрократизованою. Вона вимагала від заявників подання великої кількості документів, оформлення частини з яких було дорогим і складним. Євреям, які хотіли іммігрувати до Сполучених Штатів, доводилося боротися за отримання віз, кількість яких була обмежена, та шукати можливості для виїзду, яких ставало дедалі менше, а сама подорож подорожчала з початком війни. Більшість не змогли отримати візи, оскільки система квот обмежувала кількість іммігрантів, які могли в'їхати до США протягом року. До 1939 року в Німеччині понад 300 000 людей були внесені до списку очікування на отримання імміграційної візи у США — що означало термін очікування понад 10 років, за умови, що всі доступні візи були б видані.

Незважаючи на численні внутрішні дебати, ані адміністрація президента Франкліна Д. Рузвельта, ані Конгрес США не вносили поправок до імміграційних законів, аби допомогти сотням тисяч біженців, які намагалися втекти з Європи. Навпаки, в Конгресі протягом цього періоду було багато пропозицій щодо жорсткішого контролю над імміграцією, а питання відкриття кордонів не стояло.

На 1938 рік американцям було добре відомо про кризу біженців, спричинену переслідуванням євреїв нацистською Німеччиною та територіальною експансією по всій Європі. Тисячі американців підписували афідевіти, виступаючи спонсорами біженців, які намагалися іммігрувати до Сполучених Штатів, або жертвували кошти допомоговим організаціям. Журналісти, знаменитості та публічні особи, які співчували біженцям, як от Дороті Томпсон та Елеонора Рузвельт, намагалися розповісти американцям, який позитивний внесок зробили іммігранти й біженці в Америці. 

Багато приватних організацій — єврейських та інших, давно створених і нових, очолили допомогу біженцям. Ці агентства допомагали біженцям розв’язувати питання, які виникали протягом складного імміграційного процесу. В рамках своєї допомоги вони надавали роз’яснення щодо оформлення документів, знаходили фінансових спонсорів і купували корабельні квитки. Вони також допомагали з адаптацією, працевлаштуванням і житлом біженцям, яким пощастило потрапити до Сполучених Штатів. Єврейські та інші організації також забезпечували їжею, одягом і ліками тих, хто ще залишався в Європі. Ця допомога, а також значні, хоча й обмежені дії уряду допомогли щонайменше 111 000 єврейських біженців дістатися Сполучених Штатів у 1938–1941 рр.  

Попри це, рівень антисемітизму в Сполучених Штатах зріс протягом 1930-х років. Більшість американців не підтримувала послаблення обмежувальних імміграційних законів, що могло б допомогти сотням тисяч євреїв, які намагалися втекти з Європи. Здебільшого співчуття не переростало в конкретні дії з допомоги жертвам нацизму. Після поразки Франції в 1940 році американці відчули ще більше занепокоєння, що іммігранти, навіть єврейські біженці, становлять загрозу національній безпеці. У кожному, хто в'їжджав до Сполучених Штатів, вбачали потенційного нацистського шпигуна, тому службовці Державного департаменту США вирішили відхиляти всі заявки на отримання візи від осіб, які, на їхню думку, могли становити загрозу безпеці.

За оцінками музею, від 180 000 до 225 000 біженців, які рятувалися від нацистських переслідувань, іммігрували до Сполучених Штатів у 1933–1945 рр. Хоча США і прийняли більше біженців, ніж будь-яка інша країна, ще тисячі могли б отримати імміграційні візи США, якби квоти були заповнені або розширені протягом цього періоду.  

Реакція у воєнний час

Після початку Другої світової війни у вересні 1939 року більшість американців сподівалися, що Сполучені Штати зберігатимуть нейтралітет. Багато хто тоді все ще вважав, що втручання США у Першу світову війну в 1917 році було помилкою і що жертви американців в часи війни не вартували того. Однак протягом наступних двох років, на тлі загальнонаціональних дебатів, обираючи між ізоляцією та втручанням, уряд США й американський народ повільно почали підтримувати союзні держави. Проте Сполучені Штати не були готові вступати у війну без прямого нападу на них.

Після бомбардування бази Перл-Гарбор Японією 7 грудня 1941 року, Сполучені Штати оголосили війну Японії і вступили у Другу світову війну. 11 грудня 1941 року нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. У 1941 році армія США не була готова до війни в глобальному масштабі. Майже весь 1942 рік військово-морські сили США воювали в Тихому океані, тоді як сухопутні війська готувалися до бойових дій в Північній Африці та Європі. У листопаді 1942 року Держдепартамент підтвердив, що нацистська Німеччина планує знищити всіх євреїв Європи. Вже через кілька тижнів після вторгнення союзників до Північної Африки 8 листопада 1942 року американці вперше прочитали в газетах про цей план нацистської Німеччини. Більшість сприймали боротьбу з нацизмом як війну за збереження демократії. Порятунок євреїв не був пріоритетом або метою для Сполучених Штатів у воєнний час.

За інтереси євреїв Європи виступала незначна меншість. Протягом 1943 року, коли американці отримували більше інформації про вбивство євреїв, деякі організації, такі як Комітет Пітера Бергсона з надзвичайних ситуацій для порятунку єврейського народу Європи, організовували мітинги, марші й розміщували оголошення в газетах на цілу шпальту, закликаючи адміністрацію Рузвельта розробити план порятунку. Вони оголосили американському народові, що нацистський режим і його колаборанти вже вбили понад два мільйони євреїв. (За останніми підрахунками істориків, до кінця 1943 року було вбито понад п'ять мільйонів євреїв).

У січні 1944 року співробітники Міністерства фінансів США виявили, що Державний департамент затримав доставку гуманітарної допомоги до Європи й заборонив поширення інформації в Сполучених Штатах Америки про вбивство євреїв. Ці співробітники Міністерства фінансів переконали президента Рузвельта створити Раду у справах біженців. Раді у справах біженців було доручено здійснювати плани допомоги й порятунку, якщо вони не перешкоджатимуть військовим діям. Раді вдалося відкрити табір для біженців в Освіґо, штат Нью-Йорк. Вона також скерувала шведського бізнесмена Рауля Валленберґа до Будапешта для захисту тамтешніх євреїв. Загалом Рада врятувала десятки тисяч життів і надала допомогу сотням тисяч біженців в останні півтора роки війни.

Голокост закінчився навесні 1945 року після того, як війська антигітлерівської коаліції, зокрема мільйони американських солдат, розгромили нацистську Німеччину та її союзників і визволили в’язнів із чинних на той час концентраційних таборів.

Післявоєнна реакція США

Протягом перших місяців після закінчення війни командування країн-союзників відкривало табори для вимушених переселенців, щоб розмістити мільйони цивільних громадян, переміщених внаслідок війни, серед них звільнених євреїв, які вижили, та примусових працівників. Влітку 1945 року президент Гаррі С. Трумен відправив Ерла Гаррісона, американського юриста, перевірити деякі табори для вимушених переселенців (ВП) в Європі. Гаррісон подав тривожний звіт про умови в цих таборах. Він сказав президенту Трумену: «Здається, ми ставимося до євреїв так само, як і нацисти, хіба що тільки не знищуємо їх». Звіт Гаррісона посприяв поліпшенню системи керуванням такими таборами. Розселення біженців не було ані швидким, ані легким. Деякі табори для вимушених переселенців продовжували функціонувати аж до 1950-х років.

Після закінчення війни країни-союзники також проводили судові процеси проти воєнних злочинів, намагаючись притягнути винних у злочинах нацистської Німеччини до відповідальності. Однак у деяких випадках Сполучені Штати були готові проігнорувати співпрацю окремих осіб із нацистським режимом, якщо вони могли поділитися інформацією про наукові відкриття або дії СРСР з урядом США, який вступав у холодну війну.

Сполучені Штати не відразу відчинили свої двері для тих, хто пережив Голокост. Закон про вимушених переселенців 1948 року врешті-решт дозволив близько 400 000 вимушеним переселенцям в'їхати до Сполучених Штатів, хоча більшість з них не були євреями. За оцінками музею, приблизно 80 000 євреїв, які вижили, іммігрували до Сполучених Штатів у 1945–1952 рр.