Депортація до таборів смерті

У 1941 році нацистське керівництво вирішило реалізувати «Остаточне розв’язання єврейського питання» — систематичне масове вбивство європейських євреїв. На відміну від концентраційних таборів, які служили в першу чергу як центри утримання та праці, табори смерті (відомі також як «табори винищення») були місцями, де відбувалися майже винятково масові вбивства євреїв як частина «Остаточного розв’язання єврейського питання».

Ключові факти

1
Депортації такого масштабу вимагали координації численних німецьких урядових і нацистських відомств, а також залучення СС, поліції, і місцевих колаборантів.
2
Німці намагалися приховати свої смертельні наміри, зображуючи депортацію як «переселення» єврейського населення до таборів праці на «Сході».
3
Депортованих осіб не завжди перевозили вантажними вагонами. Євреї з нацистської Німеччини й анексованих територій їхали пасажирськими потягами.

У 1941 році нацистське керівництво вирішило реалізувати «Остаточне розв’язання єврейського питання» — систематичне масове вбивство європейських євреїв. Нацистський режим прагнув насильно змінити етнічний склад Східної Європи в рамках нацистської расової політики. Одним із методів, який використовувався для цього, був залізничний транспорт. Німецька влада використовувала залізничні системи по всьому континенту для транспортування або депортації євреїв зі своїх домівок здебільшого в окуповану німцями Східну Європу. Щойно нацисти почали методично вбивати євреїв у спеціально побудованих таборах смерті, німецькі чиновники депортували євреїв до цих об’єктів поїздами. Якщо потяги були недоступні або відстані – короткими, депортованих відправляли в табори смерті на вантажівках чи пішки.

Чиновники координували масові перевезення залізничним транспортом

Deportation of Jewish women from the Warsaw ghetto.

20 січня 1942 року СС, нацистська партія і німецькі державні чиновники зібралися на Ванзейській конференції, що проходила в південно-західному передмісті Берліна. Там вони координували депортацію європейських євреїв до таборів смерті (також відомих як «табори винищення») в окупованій Німеччиною Польщі. У той час табори смерті вже працювали або будувалися. Учасники конференції підрахували, що «Остаточне розв’язання єврейського питання» передбачає депортацію і вбивство 11 мільйонів євреїв. Їхня оцінка включала євреїв, які мешкали в країнах поза німецьким контролем, таких як Ірландія, Швеція, Туреччина й Великобританія.

Депортації такого масштабу вимагали узгодження численних німецьких урядових установ. Серед них були: Головне управління безпеки рейху (Reichssicherheitshauptamt — RSHA), Головне управління поліції порядку, Міністерство транспорту й Міністерство закордонних справ. RSHA або регіональні керівники СС і поліції координували і часто керували депортаціями. Поліція порядку збирала й транспортувала євреїв до таборів смерті. Помічники на місцях або колабораціоністи на окупованих територіях допомагали в цьому. Міністерство транспорту координувало графіки поїздів, працюючи з Департаментом IV B 4 RSHA під командуванням підполковника СС Адольфа Айхмана. Міністерство закордонних справ вело переговори з союзниками Німеччини по Осі щодо передачі їхніх громадян-євреїв у Німеччину.

Німці намагалися приховати свої наміри. Вони зображали депортацію як «переселення» євреїв до таборів праці на «Сході». Насправді «переселення на Схід» стало евфемізмом для транспортування до таборів смерті й масових вбивств.

У вагонах

Німецькі залізничники використовували для депортації як вантажні, так і пасажирські вагони. Щоб переконати німецьке населення, що депортовані повинні бути переселені, більшість євреїв із самого німецького рейху були відправлені на схід пасажирськими потягами. Депортація євреїв з окупованого німцями сходу була набагато гіршою. Німецька влада зазвичай не давала депортованим їжу та воду, навіть, коли подорож була довгою. Іноді нещасним жертвам доводилося чекати кілька днів на залізничних гілках, щоб пройшли інші поїзди. Депортованих осіб поміщали у закриті вантажні потяги, де вони страждали, оскільки вагони були переповнені. Євреї переживали сильну спеку влітку і низькі температури взимку. Окрім відра, там не було жодних санітарних умов. До приниження та страждань депортованих додавався запах сечі й екскрементів. Не маючи їжі, води й належної вентиляції, багато депортованих помирали до того, як поїзди діставалися місця призначення. Перевезення супроводжували озброєні поліцейські або військові охоронці. Воли отримали наказ стріляти в кожного, хто намагався втекти.

Жертви

У період з грудня 1941 по липень 1942 року в окупованій німцями Польщі співробітники СС і поліції створили п’ять таборів смерті. Це були Хелмно, Белжець, Собібор, Треблінка II (Треблінка I була табором примусової праці для євреїв) та Аушвіц-Біркенау, також відомий як Аушвіц II. Органи СС і поліції в Люблінському повіті Генерал-губернаторства (частина окупованої Німеччиною Польщі, безпосередньо не приєднана до Німеччини) керували й координували депортації в Белжець, Собібор і Треблінку в рамках операції «Рейнгард». У п’ятьох таборах смерті німці вбили майже 2,7 мільйона євреїв.

Белжець

Основними жертвами в Белжеці були євреї з південної та Південно-Східної Польщі. Також серед жертв були євреї, депортовані з так званого Великого німецького рейху в Люблінський повіт між жовтнем 1941 року і кінцем літа 1942 року. Великий німецький рейх включав Німеччину, Австрію, Судетську область і Протекторат Богемії та Моравії.

Собібор

Більшість євреїв, депортованих до Собібора, прибули з Люблінського повіту. Навесні та влітку 1943 року німецька влада також транспортувала до Собібора французьких і нідерландських євреїв. Наприкінці літа 1943 року нацисти депортували невеликі групи радянських євреїв з білоруських і литовських ґетто.

Треблінка II

Німецькі чиновники перевезли євреїв з Варшавського й Радомського повітів Генерал-Губернаторства до Треблінки II, де співробітники СС і поліції їх знищили. Туди також депортували євреїв з Білостоцького адміністративного повіту.

Хелмно

Німецька влада депортувала до Хелмно більшість єврейських жителів Лодзинського ґетто між січнем 1942 року і весною 1943 року, а потім на початку літа 1944 року. Жителі ґетто, роми й сінті (так звані «цигани»), що вижили, також були депортовані туди протягом цього часу.

Аушвіц-Біркенау

У 1943 і 1944 роках табір смерті Аушвіц-Біркенау відігравав значну роль у німецькому плані вбивства європейських євреїв. В Аушвіц-Біркенау регулярно прибували поїзди починаючи з кінця зими 1943 року. Ці потяги привозили євреїв практично з усіх окупованих Німеччиною країн Європи — від такої далекої півночі як Норвегія, аж до грецького острова Родос біля узбережжя Туреччини на півдні, від французьких схилів Піренеїв на заході до найсхідніших околиць окупованої Німеччиною Польщі та країн Балтії.

Лео Шнайдерман описує прибуття в Аушвіц, селекцію та відокремлення від своєї сім’ї

Німеччина напала на Польщу в вересні 1939 року. Лео і його сім’я були ув’язнені в гетто в Лодзі. Його змусили працювати кравцем на фабриці з пошиття уніформи. Гетто в Лодзі було ліквідоване в 1944 році і Лео депортували до табору «Аушвіц». Після цього його перевели до концентраційного табору «Гросс-Розен» на примусові роботи. У зв’язку з наступом радянської армії в’язнів було переведено до табору «Ебензее» в Австрії. Табір «Ебензее» було звільнено в 1945 році.

US Holocaust Memorial Museum Collection

Західна й Північна Європа

Німецькі чиновники й місцеві колабораціоністи депортували євреїв із Західної Європи через транзитні табори. Серед цих таборів були Дрансі у Франції, Вестерборк у Нідерландах і Мехелен (Малін) у Бельгії. Близько 75 000 євреїв було депортовано з Франції. Більше 65 000 із них були перевезені з Дрансі в Аушвіц-Біркенау, а приблизно 2000 були відправлені в Собібор. З Нідерландів німці депортували понад 100 000 євреїв. Майже всі ці особи були депортовані з Вестерборка: близько 60 000 — до Аушвіца і понад 34 000 — в Собібор. У період із серпня 1942 по липень 1944 року 28 поїздів перевезли понад 25 000 євреїв із Бельгії до Аушвіц-Біркенау через Мехелен.

Восени 1942 року німці захопили близько 770 норвезьких євреїв і депортували їх на човнах і поїздах до Аушвіца. У вересні 1943 року було зроблено спробу депортувати данських євреїв. Однак це не вдалося зробити. Представники Руху опору в Данії були попереджені про майбутню облаву та організували масову втечу данських євреїв до нейтральної Швеції. Лише 470 євреїв із приблизно 7500 осіб, які проживали в Данії, були депортовані до Терезієнштадту.

Південна Європа

Німці депортували євреїв з Греції, Італії та Хорватії. У період із березня по серпень 1943 року працівники СС і поліції депортували понад 40 000 євреїв із міста Салоніки, що на півночі Греції, до табору Аушвіц-Біркенау. Працівники табору вбили більшість із них у газових камерах одразу після прибуття. Невдовзі, коли німці окупували північну Італію у вересні 1943 року, вони депортували близько 8000 євреїв. Більшість із них було депортовано в Аушвіц-Біркенау. На підставі угоди з хорватським партнером по Осі, німецькі чиновники взяли під варту близько 7000 хорватських євреїв і депортували їх до табору Аушвіц-Біркенау.

Болгарські жандарми і військові підрозділи зібрали й депортували через транзитний табір в Скоп’є близько 7000 євреїв, що мешкали в окупованій Болгарією Македонії, колишній частині Югославії. Болгарська влада зосередила близько 4000 євреїв, які проживали в окупованій Болгарією Фракії, на двох пунктах збору в Болгарії. Звідти вони передали євреїв німцям. Загалом Болгарія депортувала понад 11 000 євреїв на контрольовану німцями територію. Німецька влада депортувала цих людей до Треблінки II і вбила їх у газових камерах.

Центральна Європа

Clandestine photograph taken by George Kadish: scene during the deportation of Jews from the Kovno ghetto.

У жовтні 1941 року німецька влада почала депортувати євреїв із Великого німецького рейху. На той час будівництво таборів смерті все ще перебувало на стадії планування. Між 15 жовтня 1941 року й 4 листопада 1941 року німецька влада депортувала 20 000 євреїв до Лодзинського ґетто. Між 8 листопада 1941 року й жовтнем 1942 року нацисти депортували близько 49 000 євреїв із Великого німецького рейху в Ригу, Мінськ, Ковно й Раасіку, всіх до рейхскомісаріату Остланд. Рейхскомісаріат Остланд включав окуповану Німеччиною Білорусь, Литву, Латвію та Естонію. Переважну більшість депортованих після прибуття було розстріляно есесівцями і поліцейськими.

У період із березня по жовтень 1942 року німецька влада депортувала ще близько 63 000 німецьких, австрійських і чеських євреїв до Варшавського ґетто й до різних місць у Люблінському повіті. Ці місця включали транзитний табір-ґетто в Красніставі та Ізбіці та табір смерті в Собіборі. Німецькі євреї, які проживали в Лодзинському і Варшавському ґетто, були депортовані разом з польськими євреями в Хелмно, Треблінку II, а в 1944 році — в Аушвіц-Біркенау.

Перший транспорт євреїв з Великого німецького рейху безпосередньо до Аушвіца прибув 18 липня 1942 року із Відня. З кінця жовтня 1942 року до січня 1945 року німецька влада депортувала понад 71 000 євреїв, що залишилися у Великому німецькому рейху, до Аушвіц-Біркенау. Вони депортували до Терезієнштадтського ґетто євреїв похилого віку або видатних євреїв з Німеччини, Австрії, Протекторату Богемії та Моравії, а також Західної Європи. Це ґетто також служило транзитним табором для депортацій далі на схід, найчастіше в Аушвіц-Біркенау.

У період від травня до липня 1944 року угорські жандарми у співпраці з німецькою поліцією безпеки депортували з Угорщини майже 440 000 євреїв. Більшість із них були відправлені в Аушвіц-Біркенау. За сприяння словацької влади, німці депортували понад 50 000 словацьких євреїв до концентраційних таборів Аушвіц-Біркенау і Майданек. Першими, хто був відправлений до газових камер в Біркенау, були словацькі євреї. Восени 1944 року, під час словацького повстання, німецькі чиновники СС і поліції депортували 10 000 словацьких євреїв в Аушвіц-Біркенау. Ця депортація була останньою великою депортацією до табору смерті.

Між березнем 1942 і листопадом 1943 року СС і поліція депортували близько 1 526 000 євреїв, більшість з яких потягами до таборів Белжець, Собібор і Треблінка, таборів смерті, призначених для операції «Рейнгард». У період із грудня 1941 року по березень 1943 року, а також у червні-липні 1944 року, співробітники СС і поліції депортували щонайменше 167 000 євреїв і приблизно 4300 ромів до табору смерті у Хелмно. Жертв перевозили туди поїздами, вантажівками й гнали пішки. У період із березня 1942 по грудень 1944 року німецька влада депортувала в Аушвіц-Біркенау близько 1,1 мільйона євреїв і 23 000 ромів і сінті. Переважна більшість була депортована залізницею.

Менше 500 осіб пережили операцію «Рейнгард». Зовсім небагато євреїв вижили під час транспортування до Хелмно. Припускають, що біля 100 000 євреїв пережили депортацію в Аушвіц-Біркенау, будучи відібраними для примусової праці після прибуття.

Остання редакція: Jun 1, 2023