Програма «евтаназії» та Програма T4

Програма вбивства людей з інвалідністю 

За програмою «евтаназії» в Німеччині відбувалися систематичні вбивства пацієнтів з інвалідністю. Вона почалася в 1939 році, приблизно за два роки до того, як нацисти почали систематично вбивати європейських євреїв у рамках "остаточного вирішення". Програма була одним з багатьох радикальних євгенічних заходів, спрямованих на відновлення расової «цілісності» німецької нації. Вона мала на меті знищити тих, кого євгеніки та їхні прихильники вважали "недостойними життя": людей, які, на їхню думку, через серйозні психічні, неврологічні чи фізичні вади становили як генетичний, так і фінансовий тягар для німецького суспільства та держави.

Програма дитячої «евтаназії»

Навесні та влітку 1939 року ряд організаторів почали планувати таємну операцію з вбивства дітей з інвалідністю. Їх очолювали Філіп Боулер, директор особистої канцелярії Гітлера, і Карл Брандт, штатний лікар Гітлера.

18 серпня 1939 року Міністерство внутрішніх справ Рейха видало указ, який вимагав від усіх лікарів, медичних сестер і акушерок повідомляти про новонароджених немовлят і дітей у віці до трьох років, які мали ознаки важкої психічної або фізичної інвалідності.

Починаючи з жовтня 1939 року, органи охорони здоров’я почали заохочувати батьків дітей з інвалідністю віддавати своїх маленьких дітлахів в одну зі спеціально призначених дитячих клінік по всій Німеччині та Австрії. Насправді, клініки були дитячими палатами смерті. Там спеціально набрані медичні працівники умертвляли своїх юних пацієнтів за допомогою смертельного передозування ліків або голоду.

Спочатку медичні працівники й адміністратори клініки включали в операцію лише немовлят і малюків. Оскільки сфера застосування цього заходу розширювалася, вони включили також молодих людей віком до 17 років. За найскромнішими підрахунками, принаймні 10 000 німецьких дітей з фізичними й психічними вадами загинули внаслідок програми дитячої «евтаназії» протягом воєнних років.

Програма T4: розширення програми «евтаназії»

Організатори програми «евтаназії» швидко передбачали розширення програми вбивства на дорослих пацієнтів з інвалідністю, які жили в стаціонарних медичних установах. Восени 1939 року Адольф Гітлер підписав таємний дозвіл, щоб захистити лікарів, медичний персонал та адміністрацію від судового переслідування. Цей документ був датований заднім числом — 1 вересня 1939 року, щоб удавати, що це було пов’язано з військовими заходами.

Канцелярія фюрера була невеликою і відокремленою від державних, урядових або нацистських партійних установ. З цих причин Гітлер обрав її рушієм для кампанії «евтаназії». Функціонери називали свою секретну програму «Т4». Ця кодова назва походить від адреси, за якою знаходився координаційний офіс програми в Берліні: Tiergartenstrasse 4.

Відповідно до директиви Гітлера, операцією вбивства керували директор канцелярії фюрера Філіп Боулер і лікар Карл Брандт. Під їхнім керівництвом оперативники Т4 встановили шість газових камер для дорослих у рамках програми «евтаназії». Це були:

• Бранденбург, на річці Гавел біля Берліна;
• Ґрафенек, на південному заході Німеччини;
• Бернбург, у Саксонії;
• Зонненштайн, також у Саксонії;
• Гартгайм, недалеко від Лінца на Дунаї в Австрії;
• Гадамар, в Гессені.

Використовуючи практику, розроблену для програми дитячої «евтаназії», восени 1939 року фахівці з планування Т4 почали роздавати ретельно сформульовані анкети всім посадовим особам охорони здоров’я, державним і приватним лікарням, психіатричним закладам і будинкам для осіб похилого віку та хронічно хворих. Обмежений обсяг і формулювання на бланках, а також інструкції в супровідному листі створювали враження, що опитування мало на меті лише збір статистичних даних.

На зловісну мету анкети вказував лише акцент на працездатності пацієнта категорії хворих, які, згідно з опитуванням, повинні були ідентифікувати органи охорони здоров’я. Такими категоріями пацієнтів були:

• особи, хворі на шизофренію, епілепсію, деменцію, енцефаліт та інші хронічні психічні або неврологічні розлади;
• ті, що не мали німецької або «спорідненої» крові;
• ті, що скоїли злочини внаслідок безумства або особи, що скоїли злочини на кримінальному ґрунті;
• ті, хто перебував у таких установах більше п’яти років.

Таємно набрані «медичні експерти», лікарі, багато з яких мали хорошу репутацію, працювали в групах по троє для оцінки анкет. На підставі їхніх рішень, починаючи з січня 1940 року, функціонери Т4 почали вивозити пацієнтів, відібраних для програми «евтаназії», з їхніх лікувальних закладів. Пацієнтів перевозили автобусом або залізницею до однієї з центральних газових центрів для вбивства.

Протягом декількох годин після прибуття до таких центрів жертви гинули в газових камерах, замаскованих під душові кабіни, де вбивці використовували чистий чадний газ у балонах. Функціонери Т4 спалювали тіла в крематоріях, прибудованих до газових центрів. Інші робітники брали прах кремованих жертв із загальної купи й поміщали в урни, щоб відправити родичам жертв. Сім’ї або опікуни жертв отримували таку урну разом зі свідоцтвом про смерть та іншими документами, в яких було вказано вигадану причину й дату смерті.

Оскільки програма була таємною, розробники і функціонери Т-4 вживали ретельних заходів, щоб приховати її смертоносні схеми. Незважаючи на те, що лікарі й адміністратори закладів фальсифікували офіційні записи в кожному випадку, щоб вказати, що жертви померли з природних причин, таємницю програми «евтаназії» швидко було розкрито. Ці заходи стали широко відомі громадськості. Це викликало приватні й публічні протести щодо вбивств, особливо з боку представників німецького духовенства. Серед цих священнослужителів був єпископ Мюнстера Клеменс Август фон Ґален. Він протестував проти вбивств програми Т-4 у проповіді 3 серпня 1941 року. Зважаючи на широку громадську поінформованість і публічні й приватні протести, Гітлер наказав припинити програму «евтаназії» в кінці серпня 1941 року.

Згідно з власними внутрішніми розрахунками T4, програма «евтаназії» забрала життя 70 273 людей з психічними й фізичними вадами. Усі ці особи були вбиті в шести газових камерах у період із січня 1940 року по серпень 1941 року.

Другий етап

Заклик Гітлера припинити операцію «Т4» не означав припинення смертоносної операції «евтаназії». Дитяча «евтаназія» продовжувалася, як і раніше. Більш того, в серпні 1942 року німецькі медичні працівники й функціонери сфери охорони здоров’я відновили вбивства, хоча і в більш ретельно прихований спосіб, ніж раніше. Більш децентралізовані, ніж на початковому етапі, ці зусилля були тісно пов’язані з регіональними потребами, а темпи вбивств визначалися місцевою владою.

Використовуючи передозування наркотиків і смертельні ін’єкції — вже успішно застосовані для дитячої «евтаназії» — на другому етапі кампанія «евтаназії» відновилася в широкому діапазоні установ по всьому рейху, як більш прихований засіб убивства. Багато з цих установ також систематично морили голодом дорослих і дітей.

Програма «евтаназії» продовжувалася до останніх днів Другої світової війни, розширюючись, щоб охопити все більш широке коло жертв, включаючи пацієнтів похилого віку, жертв бомбардувань та іноземних примусових робітників. Історики вважають, що програма «евтаназії» на всіх її етапах забрала життя 250 000 осіб.

Люди з інвалідністю на окупованому Німеччиною Сході

Люди з інвалідністю також стали жертвами німецького насильства на окупованому німцями Сході . Німці обмежили програму «евтаназії», яка почалася як захід расової чистки власне рейхом, тобто Німеччиною та анексованими територіями Австрії, Ельзасом-Лотарингією, Протекторатом Богемії та Моравії та анексованими Німеччиною частинами Польщі. Однак нацистське ідеологічне переконання, яке таврувало цих людей як «негідних життя», також зробило пацієнтів медичних установ об’єктами розстрілів у Польщі й Радянському Союзі. Там вбивствами пацієнтів з інвалідністю займалися СС та поліція, а не лікарі, опікуни й адміністратори Т4, які реалізували саму програму «евтаназії».

У районах Померанії, Західної Пруссії та окупованої Польщі підрозділи СС і поліції вбили близько 30 000 пацієнтів до осені 1941 року, щоб розмістити етнічних німецьких поселенців (Volksdeutsche), перевезених туди з країн Балтії та інших районів.

Підрозділи СС та поліції також вбивали пацієнтів з інвалідністю під час масових розстрілів і в газових фургонах на окупованих радянських територіях. Тисячі людей загинули, вбиті в своїх ліжках і палатах підрозділами СС і допоміжної поліції в Польщі і Радянському Союзі. Цим вбивствам бракувало ідеологічної складової, притаманної централізованій програмі «евтаназії». Очевидно, СС, керувалися в першу чергу економічними й матеріальними занепокоєннями щодо вбивства госпіталізованих пацієнтів в окупованій Польщі та Радянському Союзі.

СС і вермахт швидко використали лікарні, спорожнілі в результаті цих вбивств, як казарми, резервні лікарні й склади зберігання боєприпасів. У рідкісних випадках СС використовували порожні об’єкти як офіційні центри вбивства за програмою Т4. Прикладом є заклад для «евтаназії» Тігенхоф, недалеко від Гнезена (сьогодні Гнєзно, в західно-центральній Польщі).

Значення програми «евтаназії»

Програма «евтаназії» багато в чому являла собою репетицію подальшої геноцидної політики нацистської Німеччини. Нацистське керівництво поширило ідеологічне виправдання, задумане медичними злочинцями для знищення «непридатних», на інші категорії уявних біологічних ворогів, особливо на євреїв і ромів (циган).

Пізніше організатори «Остаточного розв’язання єврейського питання» запозичили ідею газових камер і супутніх крематоріїв, спеціально розроблених для кампанії T4, для вбивства євреїв в окупованій Німеччиною Європі. Співробітники T4, які довели свою надійність у цій першій програмі масових вбивств, займали чільне місце серед німецького персоналу, що перебував у таборах смерті операції «Рейнгард» в Белжеці, Собіборі й Треблінці.

Як і ті, хто планував фізичне знищення європейських євреїв, організатори програми «евтаназії» уявляли собі расово чисте і продуктивне суспільство. Вони застосували радикальні стратегії, щоб усунути тих, хто не вписувався в їхнє бачення.