Імміграція до США протягом 1933–1941 років

Закон про імміграцію 1924 року

У 1924 році Конгрес США прийняв Закон Джонсона-Ріда, який вносив поправки до американських імміграційних законів. Тепер у них враховували «національне походження» осіб. Закон запровадив квоти — конкретну кількість віз, доступних щороку для кожної країни. Квоти, частково інспіровані американськими прихильниками євгеніки, розраховувалися таким чином, щоб надати перевагу «бажаним» іммігрантам із Північної та Західної Європи. Вони обмежували кількість іммігрантів, які належали до менш «бажаних рас», зокрема євреїв із Південної та Східної Європи. Багатьом людям, які народилися в Азії та Африці, було відмовленов імміграції до США винятково на підставі расової належності.

У період із 1933 по 1941 рік США не мали політики щодо біженців, а американські імміграційні закони не було ані переглянуто, ані скориговано. Закон Джонсона-Ріда зберігав чинність до 1965 року.

Потенційні іммігранти мали подавати заявки в межах квот, виділених для їхньої країни народження, а не для країни громадянства. Німеччина була на другому місці після Великої Британії за кількістю віз: 25 957 (27 370 — відколи Рузвельт об’єднав німецьку та австрійську квоти після аншлюсу). Загальна дозволена кількість становила приблизно 153 000 віз.

Квота означала максимальну кількість людей, які мали право на імміграцію, а не цільовий показник, якого намагалися досягти чиновники Державного департаменту США. Невикористані квоти на наступний рік не переносили.

Вимоги для отримання дозволу на імміграцію до США

Більшості з тих, хто бажав іммігрувати до США, доводилося збирати багато різноманітних документів, щоб отримати американську імміграційну візу, виїхати з Німеччини та доїхати до порту відправлення з Європи. Потенційні іммігранти спочатку реєструвалися в консульстві, після чого їх вносили до списку очікування. Цей час вони могли використати, щоб зібрати всі документи, необхідні для отримання візи, зокрема оформити документи, що посвідчують особу, отримати довідки від поліції, дозволи на виїзд і тимчасовий перетин, а також підтвердження фінансової спроможності. Багато з цих документів, як і сама віза, мали певний термін дії. Усе потрібно було зібрати водночас.

На початку Великої депресії в 1930 році президент Герберт Гувер видав інструкції, що забороняли в’їзд іммігрантам, «які, ймовірно, потребуватимуть державного утримання». Через це об’єм імміграції стрімко впав. Хоча Франклін Д. Рузвельт лібералізував ці інструкції, багато американців надалі виступали проти імміграції з економічних причин (побоюючись, що іммігранти будуть «красти» робочі місця). Тому іммігранти мали знайти спонсора серед американців із достатніми фінансовими ресурсами, щоб гарантувати, що вони не стануть тягарем для держави. Для багатьох іммігрантів пошуки фінансового спонсора були найскладнішою частиною процесу отримання американської візи.

Також потенційним іммігрантам необхідно було мати чинний квиток на корабель ще до отримання візи. Із початком війни та через побоювання, що німецькі підводні човни атакуватимуть пасажирські судна, морські подорожі через Атлантику стали надзвичайно ризикованими. Багато пасажирських судових компаній повністю припинили роботу чи принаймні зменшили кількість рейсів через океан, через що біженцям стало важче й дорожче знаходити порти для відправлення.

Списки очікування та біженська криза 

Із початком біженської кризи у 1938 році чимдалі більша конкуренція за обмежену кількість віз, отримання підтвердження фінансової спроможностіта мала пропозиція  засобів для подорожі ще більше ускладнили імміграцію. У червні 1938 року в списку очікування на німецьку квоту перебувало 139 163 особи. Через рік, у червні 1939 року, список очікування зріс до 309 782 осіб. Потенційному іммігрантові з Угорщини, який подав заявку в 1939 році, довелося б чекати на імміграцію до США майже сорок років.

У квотному 1939 році німецьку квоту було повністю заповнено вперше з 1930 року, і візи отримали 27 370 осіб. У квотному 1940 році візи отримали 27 355 осіб. П’ятнадцять невикористаних віз, ймовірно, були результатом канцелярської помилки. Важко підрахувати, скільки з них були біженцями, що втікали від нацистських переслідувань. До 1943 року «євреї» були однією з расових категорій в американському імміграційному праві. У 1939–1940 роках понад 50 % усіх осіб, що іммігрували до США, ідентифікували себе як євреї, але це, напевно, занижений показник, оскільки деякі біженці, ймовірно, обрали іншу категорію (наприклад, «німець») або не вважали себе євреями, навіть якщо нацисти вважали їх такими.

Громадська думка про біженців у США

Порпри термінову потребу для біженців іммігрувати, населення в Америці було проти прийняття нових прибульців. Під час опитування Інституту Ґеллапа, що його здійснили 24–25 листопада 1938 року (за два тижні після «Кришталевої ночі»), в американців запитали: «Чи маємо ми дозволити більшій кількості єврейських вигнанців із Німеччини приїхати до США для постійного проживання?» Відповідь «ні» дали 72 % опитаних.

Після початку війни в Європі у вересні 1939 року й особливо після німецького вторгнення в країни Західної Європи навесні 1940 року багато американців вважали, що Німеччина та Радянський Союз використовують масову імміграцію єврейських біженців, щоб відряджати шпигунів за кордон. Державний департамент США попередив чиновників у консульствах про потребу особливо ретельноперевіряти потенційних іммігрантів. У червні 1941 року Державний департамент запровадив «правило родичів», відмовляючи у візах іммігрантам, близькі родичі яких на той час перебували на підконтрольних нацистам територіях.

Допомога та сприяння біженцям

Попри загальне несхвалення населення щодо внесення поправок в американські імміграційні закони, деякі приватні громадяни та організації допомоги біженцям надали підтримку тисячам людей, які намагалися втекти від переслідування. Єврейські та християнські організації надавали гроші на їжу та одяг, оплачували квитки, допомагали знайти роботу та кошти, а також оформити підтвердження фінансової спроможності для потенційних іммігрантів, що не мали родичів у США. Ці приватні організації дали можливість втекти тисячам людей, які без цієї допомоги не змогли б оформити документи та придбати квитки на судно.

У пастці на території, окупованій нацистами

1 липня 1941 року Державний департамент США централізував увесь контроль за візами для іноземців у Вашингтоні, відтак кожного  потенційного іммігранта мав затвердити спеціальний комітет у Вашингтоні. Потенційні іммігранти мали також подати додаткові документи, зокрема друге підтвердження фінансової спроможності. Водночас нацистська Німеччина наказала США закрити консульства на всіх окупованих німцями територіях. Після липня 1941 року емігрувати з окупованої нацистами території було практично неможливо.

У період з 1938 по 1941 рік до США іммігрували 123 868 біженців, що ідентифікували себе як євреї. Ще сотні тисяч звернулися до американських консульств у Європі, але не змогли іммігрувати. Багато з них опинилися в пастці на окупованій нацистами території та були вбиті під час Голокосту.