Нацистські табори
З 1933 по 1945 роки нацистська Німеччина та її союзники створили більше 44 000 таборів та інших об’єктів позбавлення волі (включно з ґетто). Ці об’єкти використовували для різних цілей, зокрема примусової праці, утримання людей, яких вважали ворогами держави, і масових убивств.
Ключові факти
-
1
Перший концентраційний табір, Дахау, було відкрито в березні 1933 року в Німеччині поза межами Мюнхена. Його використовували насамперед для політичних в’язнів і він діяв найдовше, аж до звільнення у квітні 1945 року.
-
2
За час Голокосту було створено більш ніж 44 000 об’єктів позбавлення волі. Ця оцінка грунтується на дослідженні джерел, що їх створили злочинці. Дослідження надалі триває.
-
3
Не всі створені об’єкти були концентраційними таборами, хоча їх часто так називають. Ці об’єкти різнилися за призначенням і категоріями ув’язнених, які там перебували.
Табори раннього періоду (1933–1938)
Від свого початку 1933 року нацистський режим побудував ряд об’єктів позбавлення волі, щоб ув’язнити й ліквідувати так званих «ворогів держави». Більшість ув’язнених у перших концентраційних таборах складали німецькі комуністи, соціалісти, соціал-демократи, роми, Свідки Єгови, гомосексуали й особи, обвинувачені в «асоціальній» або соціально-девіантній поведінці. Деякі з цих об’єктів називали «концентраційними таборами», оскільки ті, хто там перебував, були фізично «сконцентровані» в одному місці.
Після того як у березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію, нацисти заарештували німецьких та австрійських євреїв і ув’язнили їх у Дахау, Бухенвальді й Заксенхаузені — концентраційних таборах, розташованих на території Німеччини. Після жорстоких погромів у листопаді 1938 року – «Кришталевої ночі» («Ніч розбитого скла»), нацисти здійснили масові арешти дорослих чоловіків-євреїв і певний час утримували їх у таборах.
Типи таборів
Багато хто називає всі нацистські об’єкти позбавлення волі під час Голокосту концентраційними таборами. Термін «концентраційний табір» використовують дуже вільно для опису місць позбавлення волі та вбивств за час нацистського режиму, проте не всі об’єкти, створені нацистами, були концентраційними таборами. Нацистські об’єкти включають:
- Концентраційні табори: для затримання цивільних осіб, що їх режим сприймав як загрозу безпеці. Всього було 938 основних і допоміжних таборів.
- Табори примусової праці та транзитні табори: табори примусової праці, що їх використовували для жорстокої експлуатації праці ув’язнених з метою збагачення або щоб компенсувати нестачу робочих рук. В’язні працювали без належного обладнання, одягу, харчування та відпочинку. Транзитні табори функціонували як приміщення для тимчасового утримання євреїв, які очікували на депортацію. Ці табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті. Діяло 1830 транзитних таборів та таборів примусової праці.
- Табори для військовополонених: для радянських військовополонених і полонених із військ країн-Союзників. Було створено 559 таборів для військовополонених, але ця цифра не охоплює десятки тисяч допоміжних таборів для військовополонених.
- Табори смерті: створені насамперед або винятково для конвеєрних знищень великої кількості людей відразу після прибуття на об’єкт. Існувало 5 таборів смерті.
Інші типи об’єктів позбавлення волі налічували десятки тисяч. Серед іншого це були табори раннього періоду нацизму, установи для здійснення евтаназії, есесівські поліційні та утримувальні табори, а також установи германізації.
Концентраційні табори
Концентраційні табори часто помилково порівнюють із в’язницею в сучасному суспільстві. Однак, на відміну від в’язниць, концентраційні табори існували поза судовою системою. Нацистські концентраційні табори мали три основні цілі:
- Ув’язнювати людей, яких нацистський режим сприймав як загрозу безпеці. Цих людей ув’язнювали на невизначений час.
- За допомогою вбивства усувати окремих осіб та невеликі групи людей без публічного та судового розгляду.
- Експлуатувати примусову праці ув’язненого населення. Така мета постала через нестачу робочої сили.
Перший концентраційний табір
Основною метою найбільш ранніх концентраційних таборів у 1930-х роках було вбити або залякати керівників політичних, соціальних і культурних рухів, що їх нацисти сприймали як загрозу для виживання режиму. Першим нацистським концентраційним табором був Дахау, створений у березні 1933 року недалеко від Мюнхена.
У більшості концтаборів нацистські формування СС встановили або мали плани встановити газові камери для того, щоби полегшити повсякденну справу вбивства в’язнів, які були занадто слабкі або хворі для виконання робіт. Газові камери також мали вбивати невеликі групи осіб, що їх нацисти прагнули ліквідувати (польські борці спротиву, радянські військовополонені тощо). Це було метою облаштування газових камер у Маутхаузені, Заксенхаузені, Штутхофі, Аушвіці І, Равенсбрюку, Любліні/Майданеку тощо.
Структура табору
Структура всіх концентраційних таборів була однаковою. Кожен з них мав внутрішній штаб, який складався з п’яти секцій:
- Штаб комендатури (що включав коменданта і його підлеглих).
- Відділ «захисного утримання» на чолі з офіцером поліції безпеки, який вів фіксував прибуття, виписку, дисципліну та смерть в’язнів і отримував накази від Головного управління імперської безпеки.
- Командувач табору «захисного утримання».
- Керівництво та постачання.
- Лікар-есесівець.
Табори примусової праці та військовополонених
Після німецького вторгнення до Польщі у вересні 1939 року нацисти відкрили табори примусової праці, де тисячі в’язнів померли від виснаження, голоду й переохолодження. Табори охороняли підрозділи СС. Під час Другої світової війни система нацистських таборів швидко розширювалася. У деяких таборах нацистські лікарі проводили медичні експерименти на ув’язнених.
Після німецького вторгнення до Радянського Союзу у червні 1941 року нацисти збільшили кількість таборів для військовополонених. Деякі нові табори було побудовано у вже наявних комплексах концентраційних таборів (наприклад, в Аушвіці) в окупованій Польщі. Табір у Любліні, пізніше відомий як Майданек, був заснований восени 1941 року як табір для військовополонених і став концентраційним табором у 1943 році. Тисячі радянських військовополонених були там розстріляні або отруєні газом.
Транзитні табори
Євреїв на окупованих нацистами землях часто спочатку депортували до транзитних таборів, таких як Вестерборк в Нідерландах або Дрансі у Франції, на шляху до таборів смерті в окупованій Польщі. Ці транзитні табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті.
Табори смерті
Щоб допомогти здійснити «Остаточне розв’язання єврейського питання» (геноцид або масове знищення євреїв), нацисти створили табори смерті в окупованій Німеччиною Польщі – країні з найчисельнішим єврейським населенням. Табори смерті були спроектовані для ефективного масового вбивства. Першим, що відкрився в грудні 1941 року, був Хелмно, де євреїв та ромів труїли газом в автомобілях-душогубках. 1942 року нацисти відкрили табори смерті Белжець, Собібор і Треблінка, щоб систематично вбивати євреїв Генерального Губернаторства (частина окупованої Німеччиною Польщі).
Нацисти будували газові камери (кімнати, які наповнювали отруйним газом, щоб убити тих, хто знаходився всередині), аби підвищити ефективність вбивств і зробити процес більш знеособленим для злочинців. У табірному комплексі Аушвіц табір смерті Біркенау мав чотири газові камери. У 1943–1944 роках, у розпал депортацій до табору, щодня там убивали в середньому 6000 євреїв.
Мільйони людей були ув’язнені й зазнали експлуатації в різних типах нацистських таборів. Лише в таборах смерті під керівництвом СС німці та їхні поплічники вбили понад три мільйони євреїв. Вижила лише невелика частина тих, хто був ув’язнений у нацистських таборах.