Голокост в Одесі

Голокост в Одесі розпочався після окупації міста німецькими та румунськими солдатами 16 жовтня 1941 року. В Одесі та інших частинах окупованої Румунією України румунська антиєврейська політика швидко набирала обертів та мала хаотичний характер. Багато етнічних груп зіграли свою роль у вчиненні масових вбивств євреїв в Одесі. До них були залучені румуни, німці та місцеві колаборанти (у тому числі росіяни, українці та особливо численне місцеве етнічне німецьке населення).

Менш ніж через тиждень після початку окупації румунська влада ініціювала масові вбивства, жорстоко знищивши щонайменше від 25 000 до 30 000 євреїв в Одесі та її передмістях. Різанина тривала кілька днів. Незабаром після цього румуни відправили приблизно від 25 000 до 30 000 євреїв на марш смерті з Одеси до табору в селі Богданівка (румунською мовою село називається Bogdanovca). Майже всі ці євреї були вбиті в таборі протягом шести–восьми тижнів після прибуття. 

У грудні 1941 року румунська влада вирішила «звільнити» Одесу від євреїв. Протягом першої половини 1942 року вони депортували євреїв, які залишилися в Одесі, до місць утримання в сільській місцевості. Більшість з них були там убиті під час масових розстрілів. Менш ніж за рік колись сповнена життя єврейська громада Одеси була майже знищена. 

Лише невелика кількість євреїв пережила Голокост в Одесі, або як примусові робітники, або переховуючись.  

Єврейська громада Одеси до Другої світової війни

Єврейська громада Одеси пережила великі зміни за десятиліття, що передували Голокосту. 

На початку XX століття єврейська громада в цьому портовому місті була однією з найбільших і найактивніших у Східній Європі. Одеса була відомим центром єврейської культури та освіти. 

З моменту заснування міста наприкінці XVIII століття євреї становили значну частину багатонаціонального населення Одеси. Одеса була одним з небагатьох великих міст Російської імперії, де євреям було дозволено жити. Але, як і всі євреї Російської імперії, одеські євреї зазнавали обмежень. Імперська влада обмежувала відвідування євреями шкіл та університетів. Ці заборони впливали на те, яку роботу могли займати євреї. Представники єврейської громади також зазнавали насильства, включаючи антиєврейські погроми.    

Життя євреїв в Одесі кардинально змінилося після розпаду Російської імперії в 1917 році та створення Радянського Союзу в 1922 році. Як і будь-яка диктатура, радянський режим зберігав жорсткий контроль над своїми громадянами. Цей нагляд зробив спалахи міжетнічного насильства, такі як антиєврейські погроми, рідкісним явищем. Радянський режим проводив комуністичну політику, спрямовану на переслідування людей відповідно до їхнього соціального та економічного статусу. Ця політика застосовувалася до всіх радянських громадян, включно з євреями. Радянський режим переслідував заможних людей як так званих класових ворогів і конфісковував їхні будинки та підприємства. Ця ж політика надала нові можливості для бідніших верст населення. Зокрема, євреї тепер отримали освітні та кар’єрні перспективи, які раніше були їм недоступні. Незалежно від їхнього соціального та економічного походження, всі радянські громадяни, включаючи євреїв, були вразливі до переслідувань і навіть вбивств з боку режиму, який міг вважати їх ворогами. 

Радянська політика призвела до утисків усіх етнічних, національних та релігійних спільнот, включаючи єврейську громаду Одеси. Дотримуючись комуністичних принципів, радянська влада закрила багато релігійних установ. Для євреїв це означало, що більшість синагог та релігійних шкіл ліквідували, а рабини переслідувалися режимом. Радянська влада також переслідувала незалежні культурні та громадські організації. Як наслідок, було закрито багато єврейських установ, включаючи бібліотеки, театри та видавництва мовою їдиш. Єврейське общинне життя в Одесі практично припинило своє існування до 1930-х років, незважаючи на все ще значну єврейську присутність у місті. Ця ж політика мала аналогічний вплив на інші етнічні та національні групи.  

Згідно з радянським переписом 1939 року, близько третини (майже 200 000) одеситів були євреями.  

Друга світова війна дісталася Одеси

Друга світова війна почалася в Європі у вересні 1939 року, але Одесу не зачіпала майже два роки. 22 червня 1941 року нацистська Німеччина та її союзники, включно з Румунією, напали на Радянський Союз. Ця військова кампанія була відома під назвою операція «Барбаросса». 

Однією з перших ознак війни в Одесі стало прибуття біженців, у тому числі євреїв, з Бессарабії. В рамках операції «Барбаросса» румунські та німецькі війська швидко просунулися в райони Бессарабії та Північної Буковини. Ці регіони міжвоєнної Румунії були примусово передані Радянському Союзу в червні 1940 року. Після початку операції «Барбаросса» Румунія швидко приєднала ці території. У Бессарабії румунська влада майже відразу почала переслідувати євреїв, застосовуючи дискримінаційні заходи, заслання до ґетто, депортацію та масові вбивства. Це спонукало багатьох бессарабських євреїв тікати на схід. Деякі з них поїхали до Одеси, перш ніж німці та румуни зосередили свою увагу на її захопленні. 

На початку серпня 1941 року збройні сили Осі повністю оточили Одесу. Румунські війська взяли місто в облогу. Червона армія (радянські війська) продовжувала обороняти місто більше двох місяців. 

Румуни окупували Одесу 16 жовтня 1941 року. Вони призначили її столицею губернаторства Трансністрія. Губернаторство Трансністрія – румунська адміністративна одиниця, яка управляла частиною окупованої радянської України між річками Дністер та Південний Буг. Губернаторство існувало у 1941–1944 рр. Хоча румунська влада й контролювала територію, нацистські німецькі підрозділи були присутні в Одесі та на її околицях. 

Одесити в облозі 

До того, як лінія фронту досягла околиць Одеси, деякі цивільні скористалися можливістю виїхати з міста. Інші вирішили залишитися в Одесі, бо вірили, що Радянський Союз збереже контроль над містом. Дехто не міг виїхати через особисті обставини або через те, що не мали офіційного дозволу радянської влади.

Після того, як війська Осі оточили Одесу, цивільне населення опинилося в пастці. Єдиний спосіб втекти і дістатися до підконтрольної Радянському Союзу території – тільки морем. Однак німецькі повітряні атаки знищили евакуаційні кораблі, що ще більше обмежило можливість людей до порятунку. 

Коли румуни окупували Одесу в середині жовтня, в місті перебували від 70 000 до 120 000 євреїв, які опинилися в пастці. Деякі з них були місцевими євреями. Інші – єврейськими біженцями з Бессарабії, які втекли від румунської жорстокості і знайшли притулок в Одесі.

Початок Голокосту в Одесі 

Румунська влада встановила контроль над Одесою 16 жовтня 1941 року. Наступного дня вони наказали всім євреям пройти реєстрацію. Румуни одразу ж почали піддавати євреїв у місті та околицях приниженню, свавільному насильству та вбивствам. Крім того, нацистська антисемітська пропаганда поширилася по всьому місту . 

18 жовтня румунська влада перетворила в’язницю на вулиці Фонтанській та прилеглу територію на місце утримання євреїв. Вони називали цю в’язницю ґетто чи табором. Ув’язненим чоловікам, жінкам і дітям дозволяли брати з собою лише найнеобхідніші речі. Румуни також змушували єврейських чоловіків виконувати примусові роботи в місті.  

Переслідування євреїв румунською владою швидко посилювалося. За деякими спогадами, а також розслідуваннями радянської влади, масове насильство та загибель людей в Одеській області почалися ще 19 жовтня. Однак очевидно, що насильство значно посилилося, починаючи з 22 жовтня. 

Прелюдія до масових вбивств: вибух 22 жовтня 1941 року

Увечері 22 жовтня 1941 року у румунському військовому штабі в Одесі пролунав вибух. Внаслідок нього загинуло понад 60 осіб. Серед жертв були румунський генерал, який командував містом, румунські військові, чотири німецькі військово-морські офіцери та цивільні особи. Не з’ясовано, хто був відповідальним за вибух. Однак румунська влада звинуватила євреїв і комуністів. Ці дві групи часто помилково пов’язували між собою в антисемітській та антикомуністичній пропаганді. 

У відповідь на вибух румунський диктатор Іон Антонеску наказав жорстоко розправитися з євреями та комуністами в Одесі. Румунська влада значною мірою була відповідальна за масові вбивства. Їм могла допомагати обмежена кількість німецьких загонів СС. 

Масові вбивства євреїв в Одесі: 22–26 жовтня 1941 року 

Вибух 22 жовтня 1941 року став каталізатором різкого і негайного прискорення антиєврейського насильства. Румуни почали повішення євреїв і комуністів того ж вечора. Ці публічні страти продовжувалися і наступного дня. До вечора 23 жовтня румунська влада повісила приблизно 5000 осіб, переважно євреїв. Наступного дня румуни перевезли тисячі затриманих євреїв до сусіднього села Дальник. По дорозі вони стратили кількох євреїв. У Дальнику румунські солдати спочатку розстріляли кілька десятків євреїв у протитанкових ровах. Потім вони ув’язнили решту євреїв у великих будівлях, які по-різному називали сараями, ангарами або складами. Румунські солдати пронизали ці будівлі кулеметним вогнем. Цей масовий розстріл тривав і наступного дня. У якийсь момент румуни підпалили кілька будівель. Румунські війська розстрілювали всіх, хто намагався врятуватися від полум’я.

25 жовтня румунська влада використала вибухівку, щоб знищити щонайменше одну з будівель у Дальнику та вбити людей всередині. Антонеску наказав вчинити цю форму страти як символічну помсту за вибух 22 жовтня. Точна кількість жертв, вбитих у Дальнику, невідома. За оцінками науковців, це, ймовірно, близько 20 000 осіб. 

Свідки вказують, що румунська влада здійснювала масові вбивства і в інших місцях, як до, так і під час жовтневої різанини у Дальнику. На складі боєприпасів на Люстдорфській дорозі багато жертв було вбито під час масових розстрілів. Інших спалили живцем на артилерійських складах. 

Євреїв, які не загинули під час масових вбивств у Дальнику, вивезли до новоствореного ґетто в одеському районі Слобідка. Вони були серед приблизно 25 000 євреїв, ув’язнених там 25 жовтня. У Слобідці умови були жахливими. Євреї страждали від тісноти, голоду і сильного переохолодження. 

Звірства, вчинені німецькими військами в Одесі (жовтень–листопад 1941 року)

Окрім румунських військ, дислокованих в Одесі, там протягом обмеженого часу діяла зондеркоманда «11b» німецької айнзацгрупи «D». Зондеркоманда «11b» перебувала в Одесі з 17 жовтня до середини листопада 1941 року. 23 жовтня німецький підрозділ розстріляв невідому кількість євреїв з в’язниці на вулиці Фонтанській. Вони також провели ще одну, більш масштабну операцію масового розстрілу, ймовірно, також наприкінці жовтня. До середини листопада цей підрозділ регулярно шукав і страчував євреїв у місті.

За різними оцінками, зондеркоманда «11b» вбила в Одесі від 1000 до 5000 євреїв.

Марш смерті до табору в Богданівці

Після жовтневих масових вбивств румунська влада продовжила жорстокі напади на євреїв в Одесі. Починаючи з 27 жовтня, румунські жандарми маршем відправляли багатотисячні групи євреїв з Одеси до створеного румунами табору в Богданівці. Цей табір розташовувався в українському селі Богданівка приблизно за 160 кілометрів (100 миль) від Одеси. За оцінками вчених, протягом наступних декількох тижнів румуни змусили від 25 000 до 30 000 євреїв здійснити цей піший марш. 

Дорогою євреї страждали від нестачі їжі та води, а також від сильного холоду. Вони також зазнавали крадіжок та насильства з боку жандармів та членів місцевої поліції, які допомагали супроводжувати колони. 

У таборі в Богданівці румунська влада заганяла вцілілих євреїв у свинарники та сараї дуже великої державної ферми (радгоспу). Там також утримували євреїв з інших місць губернаторства Трансністрія, Бессарабії та Буковини. Тисячі євреїв померли від голоду та хвороб через нелюдські умови утримання в таборі Богданівка.

У період з 21 грудня 1941 року до середини січня 1942 року десятки тисяч євреїв були вбиті під час масових розстрілів у Богданівці. Ці розстріли фактично відбувалися за наказами як румунської, так і німецької влади. Деякі вбивці були членами місцевих етнічних німецьких загонів міліції під назвою Selbstschutz («самозахист»). Ці підрозділи діяли під фактичним керівництвом спеціального загону СС.1Footnote 11 Інші стрільці були членами місцевих українських поліцейських підрозділів, що діяли під керівництвом румунських жандармів. Злочинці спалювали трупи вбитих ними людей. Вони також живцем спалили від 2000 до 5000 євреїв, які були занадто слабкими або старими, щоб дійти до місця масових розстрілів. Під час масових вбивств було широко розповсюджене пограбування майна, що належало євреям. 

Майже всі євреї, яких примусово вивезли з Одеси до табору в Богданівці, загинули або були вбиті. 

«Звільнення» Одеси від євреїв 

Румуни продовжували епізодичні напади на євреїв в Одесі протягом тижнів після жовтневих масових вбивств та примусового маршу смерті до табору в Богданівці. За деякими свідченнями вцілілих, саме в цей період румуни почали вимагати від євреїв Одеси носити на одязі жовту зірку.  

До середини грудня 1941 року, за оцінками румунської влади, в Одесі проживало близько 44 000 євреїв. Наприкінці грудня румунський диктатор Іон Антонеску вирішив, що Одеса має бути «звільненою» від євреїв. Він та інші румунські лідери вірили в юдео-більшовизм, теорію змови, яка звинувачувала євреїв у комунізмі. Вони вважали євреїв у Радянському Союзі особливо небезпечними ворогами. У 1941 році румуни боялися, що євреї в Одесі допоможуть Червоній армії (радянським військам) повернути місто, якщо дадуть таку можливість. 

Виконуючи наказ Антонеску, губернатор Трансністрії Георге Алексяну наказав депортувати решту вцілілих євреїв з Одеси до сільських районів губернаторства Трансністрія.

10 січня 1942 року румунська влада віддала наказ всім євреям, які ще залишалися в Одесі, протягом двох днів зібратися в Слобідському ґетто. Воно слугувало місцем збору та транзитним пунктом для депортації євреїв з Одеси до інших частин Трансністрії, переважно до Березовського повіту (Березівка, Україна).  

Депортація потягами з Одеси, 1942 рік

Румунська влада почала депортацію одеських євреїв потягами до Березовського повіту, розташованого приблизно за 90 кілометрів на північ від Одеси. 

Румунські жандарми, а іноді й німецькі охоронці проводили облави та депортації з Одеси. Вони маршем вели групи євреїв понад 10 кілометрів (6 миль) від Слобідського ґетто або від інших пунктів збору до залізничного вокзалу. Там великі групи євреїв, від декількох десятків до близько двох тисяч, заштовхували у вагони для перевезення до міста Березівка. Кілька потягів вирушили в інші пункти призначення. 

Румуни депортували з Одеси понад 31 000 євреїв в січні та лютому 1942 року . Температура була значно нижче нуля, а умови були нестерпними. Ці умови ще більше погіршувалися через масові крадіжки особистих речей євреїв, у тому числі верхнього одягу. Як наслідок, до чверті депортованих замерзли до смерті ще до або під час перевезення. 

Менш масштабні депортації євреїв з Одеси тривали з березня по червень. До квітня 1942 року в місті залишився лише 701 зареєстрований єврей. 10 червня 1942 року Слобідське ґетто було закрито. Останній депортаційний потяг вирушив з Одеси 23 червня. 

Масові вбивства етнічними німецькими підрозділами міліції

Після прибуття до Березівки румунські жандарми та українська поліція вели маршем більшість депортованих євреїв до тимчасових таборів у селах вздовж річки Буг. Багато євреїв загинуло на шляху до цих місць призначення.

Підрозділи міліції, що складалися з етнічних німців (Selbstschutze), часто перехоплювали ці марші. Вони ув’язнювали євреїв на деякий час і відбирали в них будь-які цінності, що залишилися. Потім вони вбивали їх під час масових розстрілів на місцях довкола Березовського повіту. Етнічні німецькі підрозділи міліції здійснили десятки масових вбивств. Вони вбивали від 30 до 1000 євреїв за один раз. Наймасштабніші операції відбувалися в період з січня по березень 1942 року. Потім члени цих загонів спалювали тіла загиблих. 

У період з січня по червень 1942 року етнічні німецькі підрозділи міліції, головним чином у Березовському повіті, вбили близько 33 500 євреїв, депортованих румунською владою з Одеси. 

Євреї, що залишились в Одесі

До кінця червня 1942 року в місті Одеса майже не залишилося зареєстрованих євреїв. Пізніше румуни привезли до міста невелику кількість євреїв, переважно ремісників. Ці ремісники виконували примусову роботу у державних майстернях. У січні 1943 року в Одесі проживали 54 єврейські примусові робітники, включаючи чоловіків, жінок та дітей.  

Приблизно 1000 єврейських сімей караїмів відкрито проживали в Одесі протягом усієї румунської окупації. Караїми були невеликою сектою юдаїзму з релігійними практиками, що відрізнялися від більшості євреїв Східної Європи. Нацисти вважали, що караїми мали турецьке походження, а тому не переслідували їх та не піддавали масовим вбивствам. Румунська влада в Трансністрії, очевидно, запровадила таку ж політику.

Крім того, в Одесі залишилася невідома кількість євреїв, які не були офіційно зареєстровані. Ці євреї часто переховувалися або використовували фальшиві посвідчення особи. 

Євреї, що переховувалися в Одесі

Під час окупації Одеси румуни вбили або депортували майже всіх євреїв міста. Невелика кількість вижила, переховуючись. Віра Бахмутська, одеська єврейка, що переховувалася та вижила завдяки другу сім’ї неєврейського походження, визнавала, наскільки неймовірним був її порятунок:

«Нас [євреїв] залишилося дуже мало. Дуже мало. Коли румуни відступили [...] Я йшла вулицею і мені здавалося, що я єдина єврейка, що залишилася в місті».2Footnote 22

Невелика кількість євреїв переховувалася або жила за фальшивими посвідченнями особи. Спроби уникнути депортації та ймовірної смерті, переховуючись у місті, були нелегкими та рідко закінчувалися успіхом. Євреям, які намагалися сховатися самостійно, доводилося шукати їжу та притулок так, щоб їх не спіймали. Неєвреї, які намагалися їм допомогти, стикалися з великим особистим ризиком, а також з практичними труднощами таємного надання притулку, їжі та одягу. Доноси на євреїв, які переховувалися, так і на неєвреїв, які їм допомагали, відбувалися протягом усього періоду окупації.

«Не дай Боже, якщо хтось би дізнався [про те, що я єврейка...] Якби хтось дізнався, негайно б на мене донесли. … [... Але] були [також] люди, які були дуже людяні, добрі, ті, хто нам допомагав.3Footnote 33

Протягом десятиліть після закінчення війни десятки неєвреїв, які допомагали євреям в Одесі, були офіційно визнані Яд Вашем «Праведниками народів світу».

Наслідки румунської окупації Одеси

Румуни вийшли з Трансністрії в березні 1944 року. Вони залишили територію під німецьким контролем. Червона армія (радянські війська) звільнила Одесу від німців 10 квітня 1944 року. 

Через два місяці радянська влада провела реєстрацію мешканців Одеси. Стало зрозуміло, що окупанти винищили єврейську громаду – з приблизно 200 000 у 1939 році до 2640 осіб у 1944 році.

Коли Червона армія відвоювала територію, радянська влада почала розслідувати різноманітні злочини, вчинені окупантами. Вони розслідували злочини, скоєні проти євреїв в Одесі та в інших містах. Радянська влада використовувала ці докази у судових процесах проти полонених злочинців країн Осі та місцевих колаборантів.  

Після падіння військової диктатури Іона Антонеску розпочалися судові процеси над високопосадовцями в Румунії. Народний трибунал у Бухаресті визнав винним колишнього губернатора Трансністрії Георгія Алексяну. Румуни стратили його 1 червня 1946 року за низку злочинів, у тому числі й проти євреїв в Одесі. 

Вшанування пам’яті жертв Голокосту в Одесі

Наприкінці Другої світової війни євреї в багатьох громадах Радянського Союзу намагалися публічно вшанувати пам’ять про вбитих членів своїх сімей та друзів. Радянська влада, однак, загалом виступала проти спроб виокремити певну групу жертв. Коли радянський режим будував меморіали для вшанування пам’яті загиблих, присвяти містили такі фрази, як «невинне мирне населення», «радянські громадяни» або «радянські люди». Так було навіть там, де євреї становили більшу частину жертв. Ці формулювання затьмарювали весь масштаб трагедії, яка зараз відома як Голокост. Тим не менш, деяким єврейським громадам вдалося побудувати меморіали завдяки зв’язкам з радянськими чиновниками та неформальним угодам чи домовленостям. Але в Одесі спроби створити пам’ятник жертвам Голокосту зазнавали невдачі протягом багатьох десятиліть радянського періоду. 

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році з’явилися незалежні держави, а обмеження радянської епохи на увічнення пам’яті стали неактуальними. Це відкрило нові можливості для вшанування пам’яті про Голокост та інші масові звірства. Починаючи з 1990-х років пам’ятники жертвам Голокосту з’являлися в усьому регіоні, в тому числі в Україні. 

В Одесі та її околицях пам’ятники або меморіальні дошки, що вшановують пам’ять жертв Голокосту, можна знайти в декількох місцях. Серед них – село Дальник, селище Слобідка, а також місце розташування колишніх артилерійських складів на Люстдорфській дорозі. Колишній табір у Богданівці та інші місця масових вбивств також мають меморіали. У 2009 році в Одесі відкрився музей Голокосту.

З 2004 року людей, які допомагали євреям в Одесі під час війни, вшановує «Алея праведників світу», розташована в Прохорівському сквері. Дерева окреслюють цей простір, а на меморіальній дошці перераховані імена тих, кого Яд Вашем визнав «Праведниками народів світу».