Хронологія німецької армії та нацистського режиму

Після Голокосту військові генерали Німеччини стверджували, що вони з честю воювали в Другій світовій війні. Вони наполягали, що відповідальність за всі злочини несуть СС (нацистська елітна гвардія) і лідер СС Генріх Гіммлер. 

Цей міф про «чисті руки» німецьких військових був значною мірою прийнятий у Сполучених Штатах, де американські військові керівники, втягнуті в холодну війну, зверталися до своїх німецьких колег за інформацією, яка б допомогла їм протистояти Радянському Союзу. І оскільки нечисленні наявні радянські звіти про війну вважалися недостовірними, а більшість злочинів, скоєних німецькими військовими, відбувалися на радянській території, міф залишався непорушним протягом десятиліть.  

Це призвело до двох довготривалих спотворень історичних фактів Другої світової війни. По-перше, німецьких генералів стали розглядати як зразки військової майстерності, а не як військових злочинців, причетних до злочинів нацистського режиму. По-друге, роль німецьких військових у Голокості була значною мірою забута. 

Ця хронологія усуває ці викривлення, описуючи відносини між професійною військовою елітою та нацистською державою. У ній особлива увага приділяється сприйняттю військовими керівниками нацистської ідеології та їхній ролі у вчиненні злочинів проти євреїв, військовополонених і беззбройного цивільного населення в ім’я цієї ідеології. 

Перша світова війна (1914–18 роки)

Перша світова війна була однією з найбільш руйнівних воєн у сучасній історії. Початковий ентузіазм усіх сторін щодо швидкої та рішучої перемоги згас, коли війна зайшла в глухий кут через затратні битви та окопні бої, особливо на західному фронті. Загинуло понад 9 мільйонів солдатів – число, яке набагато перевищувало кількість загиблих військових у всіх війнах за попередні сто років разом узятих. Величезні втрати з усіх сторін були частково спричинені впровадженням нових видів озброєння, таких як кулемет та хімічна зброя, а також нездатністю військових керівників пристосувати свою тактику до дедалі більш механізованого характеру війни.

Велика війна стала визначальним досвідом для німецьких військових. Відчутні невдачі на полі бою та в тилу сформували їхні переконання про війну і вплинули на їхню інтерпретацію відносин між цивільним населенням і солдатами. 

Жовтень 1916 року: облік чисельності євреїв серед німецьких військових 

Під час Першої світової війни близько 100 тисяч із приблизно 600 тисяч солдатів, які служили в німецькій армії, були євреями. Багато з них були німецькими патріотами, які розглядали війну як можливість довести свою вірність країні. Однак антисемітські газети та політики стверджували, що євреї були боягузами, які ухилялися від свого обов’язку, тримаючись подалі від бою. Щоб довести це твердження, військовий міністр розпочав розслідування щодо кількості євреїв, які служили на фронті. З незрозумілих причин результати так і не були опубліковані, що дозволило антисемітам продовжувати ставити під сумнів єврейський патріотизм і після війни.  

11 листопада 1918 року: перемир’я та легенда про удар у спину

Після більш ніж чотирьох років бойових дій 11 листопада 1918 року між переможеною Німеччиною та державами Антанти було укладено перемир’я, або припинення вогню. Для німецького народу поразка була величезним шоком, адже їм казали, що перемога неминуча.

Одним зі способів, яким деякі німці пояснювали свою раптову поразку, стала легенда про «удар у спину». Легенда стверджувала, що внутрішні «вороги», насамперед євреї та комуністи, саботували німецькі військові зусилля. Насправді ж, німецькі військові керівники переконали німецького імператора шукати миру, оскільки знали, що Німеччина не зможе виграти війну, і боялися неминучого розпаду країни. Потім багато з цих самих військових керівників поширили легенду про удар у спину, щоб зняти провину за поразку з військових.  

28 червня 1919 року: Версальський договір  

Версальський договір, що завершив Першу світову війну, був підписаний 28 червня 1919 року. Новостворений демократичний уряд Німеччини розглядав договір як «продиктований мир» із жорсткими умовами.

На додаток до інших положень, договір штучно обмежував німецьку військову міць. Він передбачав обмеження німецької армії до 100-тисячного добровольчого війська з максимум 4000 офіцерами, кожен із яких повинен був служити протягом 25 років. Це було зроблено для того, щоб не дозволити німецькій армії використовувати швидку плинність кадрів для підготовки більшої кількості офіцерів. Договір забороняв виробництво танків, отруйного газу, бронемашин, літаків і підводних човнів, а також імпорт зброї. Він розпустив елітний відділ планування німецької армії, відомий як Генеральний штаб, і закрив військові академії та інші навчальні заклади. Договір вимагав демілітаризації Рейнської області, забороняючи розміщення німецьких збройних сил уздовж кордону з Францією. Ці зміни значно обмежували кар’єрні перспективи німецьких військових офіцерів.1Footnote 11 

1 січня 1921 року: відновлення німецької армії

Перед новою німецькою державою, відомою як Веймарська республіка, стояло багато складних завдань. Одним із найскладніших була реорганізація збройних сил, які отримали назву рейхсвер. Уряд відновив армію 1 січня 1921 року під керівництвом генерала Ганса фон Секта. Нечисленний і однорідний офіцерський корпус рейхсверу характеризувався антидемократичними настроями, опозицією до Веймарської республіки та спробами підірвати й обійти Версальський договір.

Протягом 1920-х років військові неодноразово порушували договір. Наприклад, розформований генеральний штаб просто передав свої повноваження новоствореному «Військовому управлінню». Військові також таємно імпортували зброю, яка була заборонена Версальським договором. Вони навіть підписали угоду з Радянським Союзом, яка дозволяла їм проводити заборонені танкові навчання на радянській території. Офіцери середньої ланки рейхсверу згодом стали керівниками армії Гітлера. 

27 липня 1929 року: Женевська конвенція

27 липня 1929 року Німеччина та інші провідні країни підписали в Женеві Конвенцію про поводження з військовополоненими. Ця міжнародна угода ґрунтувалася на попередніх Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 років і мала на меті посилити захист військовополонених. Конвенція була однією з кількох важливих міжнародних угод, що регулювали ведення війни у 1920-х роках. Женевський протокол (1925 року) оновив обмеження, пов’язані з використанням отруйних газів. У 1928 році Пакт Келлоґа — Бріана відкинув війну як національну політику.

Ці післявоєнні угоди були спробою оновити міжнародне право таким чином, щоб запобігти ще одному конфлікту, настільки ж руйнівному, як Перша світова війна. Однак у німецькій армії домінувала позиція, за якою військова необхідність завжди переважала міжнародне право. Як і багато інших країн, Німеччина обходила чи порушувала правила, коли вважала це вигідним.

3 лютого 1933 року: зустріч Гітлера з вищими військовими керівниками

Адольф Гітлер був призначений канцлером Німеччини 30 січня 1933 року. Вже через чотири дні він особисто зустрівся з вищими військовими керівниками, щоб спробувати заручитися їхньою підтримкою. Це було особливо важливо, оскільки військові історично відігравали дуже вагому роль у німецькому суспільстві і тому мали можливість повалити новий режим.

Військове керівництво не повністю довіряло Гітлеру та не підтримувало його через популізм і радикалізм. Однак нацистська партія та німецькі військові мали схожі зовнішньополітичні цілі. Обидва хотіли відмовитися від Версальського договору, розширити німецькі збройні сили та знищити комуністичну загрозу. На цій першій зустрічі Гітлер намагався заспокоїти німецький офіцерський корпус. Він відкрито говорив про свої плани встановити диктатуру, повернути втрачені землі та розв’язати війну. Приблизно через два місяці Гітлер продемонстрував свою повагу до німецьких військових традицій, публічно вклонившись президенту Гінденбурґу, знаменитому генералу Першої світової війни. 

Фото

Адольф Гітлер виступає на мітингу СА (Фото)

Адольф Гітлер виступає на мітингу СА. Дортмунд, Німеччина, 1933 р. 

Джерело:

• US Holocaust Memorial Museum, courtesy of William O. McWorkman

• Переглянути архівні документи

28 лютого 1934 року: «арійський параграф» 

Прийнятий 7 квітня 1933 року Закон про відновлення професійної державної служби містив «арійський параграф». Цей параграф закликав до примусового звільнення з державної служби всіх німців неарійського походження (тобто євреїв).

Спочатку «арійський параграф» не застосовувався до збройних сил. Однак 28 лютого 1934 року міністр оборони Вернер фон Бломберґ добровільно ввів його в дію і для військових. Оскільки рейхсвер дискримінував євреїв і блокував їх просування по службі, ця політика торкнулася менш ніж 100 солдатів.2Footnote 22 У меморандумі до високопоставлених військових керівників полковник Еріх фон Манштайн засудив звільнення, виходячи з традиційних цінностей німецьких військових та їхнього професійного кодексу, проте це не мало особливого ефекту. Рішення Бломберґа застосувати «арійський параграф» було одним із багатьох способів співпраці вищих військових чинів із нацистським режимом. Вони також додали нацистську символіку до військової форми і знаків розрізнення та запровадили у військову підготовку політичну освіту, засновану на нацистських ідеалах. 

30 червня – 2 липня 1934 року: «Ніч довгих ножів»

У 1933–1934 роках Гітлер поклав край зусиллям керівника СА Ернста Рема замінити професійну армію народним ополченням, орієнтованим на СА. Військові керівники вимагали зупинити Рема. Гітлер вирішив, що професійно підготовлена та організована армія краще відповідає його експансіоністським цілям. Він виступив на боці військових в обмін на їхню майбутню підтримку.

У період з 30 червня по 2 липня 1934 року керівництво нацистської партії вбило лідерів СА, включно з Ремом, та інших опонентів. Ці вбивства підтвердили угоду між нацистським режимом та військовими, яка залишалася недоторканою, за рідкісними винятками, до кінця Другої світової війни. В рамках цієї угоди військові керівники підтримали Гітлера, коли він проголосив себе фюрером (вождем) німецького рейху в серпні 1934 року. Військові керівники негайно написали нову присягу, в якій присягнули служити особисто Гітлеру як уособленню німецької нації.3Footnote 33 

Березень 1935 року – березень 1936 року: створення вермахту

На початку 1935 року Німеччина зробила перші публічні кроки з переозброєння, порушивши Версальський договір. 16 березня 1935 року новий закон відновив призов та офіційно збільшив чисельність німецької армії до 550 тисяч чоловік.

У травні таємний Закон про оборону рейху перетворив рейхсвер на вермахт і зробив Гітлера його головнокомандувачем, з «військовим міністром і командувачем вермахту» під його керівництвом. Зміна назви була значною мірою косметичною, але намір полягав у створенні сили, здатної до агресивної війни, а не оборонної армії, створеної за договором. Крім того, закон про призов виключав євреїв, на превелике розчарування тих єврейських чоловіків, які хотіли довести свою незмінну вірність Німеччині. Військові керівники співпрацювали з нацистським режимом для розширення виробництва зброї. У березні 1936 року новий вермахт ремілітаризував Рейнську область. 

5 листопада 1937 року: повторна зустріч Гітлера з вищими військовими керівниками

5 листопада 1937 року Гітлер провів невелику нараду із міністром закордонних справ, військовим міністром, керівниками армії, флоту та військово-повітряних сил. Гітлер обговорив із ними своє бачення зовнішньої політики Німеччини, включаючи плани незабаром поглинути Австрію та Чехословаччину, за необхідності силою, з подальшим розширенням.4Footnote 44Головнокомандувач армією Вернер Фрайгер фон Фріч, військовий міністр фон Бломберґ і міністр закордонних справ Константін фон Нойрат заперечували, але не з моральних міркувань, а тому, що вважали Німеччину не готовою у військовому плані, особливо у випадку вступу у війну Великої Британії та Франції. Протягом наступних днів та тижнів кілька інших військових керівників, які дізналися про зустріч, також висловили своє несхвалення. 

Січень–лютий 1938 року: справа Бломберґа — Фріча

На початку 1938 року два скандали за участю вищих керівників вермахту дозволили нацистам усунути командирів, які не повністю підтримували плани Гітлера (викладені на листопадовій зустрічі). По-перше, військовий міністр Бломберґ нещодавно одружився, і з’явилася інформація, що його дружина мала «минуле», пов’язане, щонайменше, із порнографічними фотографіями. Це було абсолютно неприйнятно для будь-якого армійського офіцера. Гітлер (за повної підтримки інших вищих генералів) вимагав відставки Бломберґа. Приблизно в той самий час головнокомандувач армією фон Фріч подав у відставку після того, як Гіммлер і рейхсмаршал Герман Ґерінґ сфабрикували проти нього неправдиві звинувачення в гомосексуальності.

Обидві відставки стали відомі як «справа Бломберґа — Фріча». Вони дали Гітлеру можливість реструктуризувати вермахт під своїм контролем. Посаду військового міністра зайняв сам Гітлер, а військовим начальником збройних сил був призначений генерал Вільгельм Кейтель. Фріча замінили набагато більш поступливим генерал-полковником Вальтером фон Браухічем. Ці зміни були найбільш публічними. Окрім того, на засіданні кабінету міністрів на початку лютого Гітлер оголосив про низку примусових відставок і переведень. 

Березень 1938 року – березень 1939 року: зовнішня політика та експансія

З березня 1938 року по березень 1939 року Німеччина здійснила низку територіальних кроків, які загрожували європейською війною. По-перше, у березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію. Потім Гітлер пригрозив війною, якщо Судетська область, прикордонна територія Чехословаччини, де більшість населення складали етнічні німці, не буде передана Німеччині. Лідери Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини провели конференцію в Мюнхені, Німеччина, 29–30 вересня 1938 року. Вони погодилися на німецьку анексію Судетської області в обмін на обіцянку миру від Гітлера. 15 березня 1939 року Гітлер порушив Мюнхенську угоду і напав на решту Чехословацької держави. Ці події викликали напругу у вищому військовому командуванні. Генерал Людвіґ Бек, начальник генерального штабу, вже давно протестував проти перспективи ще однієї війни, яку неможливо виграти. Однак його колеги відмовилися його підтримати — вони були готові передати кермо управління стратегією фюреру. Бек пішов у відставку, але це не дало жодних результатів.

1 вересня 1939 року: вторгнення Німеччини до Польщі

1 вересня 1939 року Німеччина вторглася до Польщі й швидко перемогла її, розпочавши Другу світову війну. Німецька окупація Польщі була винятково жорстокою. Під час кампанії терору підрозділи німецької поліції та СС розстріляли тисячі польських цивільних осіб і змушували всіх польських чоловіків виконувати примусову працю. Нацисти прагнули знищити польську культуру, ліквідувавши польське політичне, релігійне та інтелектуальне керівництво. Ці злочини здійснювалися в основному підрозділами СС, хоча керівники вермахту повністю підтримували цю політику. Багато німецьких солдатів також брали участь у насильстві та мародерстві. Дехто у вермахті був незадоволений залученням своїх солдатів, шокований насильством та стурбований відсутністю порядку серед вояків. Генерали Бласковіц і Улекс навіть скаржилися своїм начальникам на насильство. Однак їх швидко змусили замовкнути.⁵ 

7 квітня – 22 червня 1940 року: вторгнення до Західної Європи

Навесні 1940 року Німеччина вторглася, розгромила та окупувала Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург і Францію. Ця низка перемог — особливо напрочуд швидка поразка Франції — значно підвищила популярність Гітлера вдома та серед військових. Нечисленні офіцери, які виступали проти його планів, тепер відчували, що їхній авторитет підірвано, а потенціал для організації опозиції режиму зменшився. Після перемоги в Західній Європі Гітлер і вермахт зосередилися на плануванні вторгнення до Радянського Союзу.  

30 березня 1941 року: планування вторгнення до Радянського Союзу 

30 березня 1941 року Гітлер таємно виступив перед 250 своїми головними командирами та штабними офіцерами про характер майбутньої війни проти Радянського Союзу. У своїй промові він наголосив, що війна на Сході вестиметься з особливою жорстокістю з метою знищення комуністичної загрози. Аудиторія Гітлера знала, що він закликає до явних порушень законів війни, але серйозних заперечень не було. Натомість, дотримуючись ідеологічної позиції Гітлера, військові видали низку наказів, які чітко давали зрозуміти, що вони мають намір вести війну на знищення проти комуністичної держави. Найбільш сумнозвісними з цих наказів були «Наказ про комісарів» та «Указ про юрисдикцію “Барбаросса”». Разом ці та інші накази встановлювали чіткі робочі відносини між вермахтом та СС. Крім того, накази роз’яснювали, що солдати не будуть покарані за вчинення дій, які суперечать міжнародно узгодженим правилам ведення війни.

6 квітня 1941 року: вторгнення до Югославії та Греції

Держави Осі вторглися до Югославії 6 квітня 1941 року, розчленувавши країну та використавши етнічну напруженість. В одному регіоні, Сербії, Німеччина встановила військову окупаційну адміністрацію, яка чинила надзвичайну жорстокість проти місцевого населення. Влітку того ж року німецькі військові та поліцейські органи влади інтернували більшість євреїв і ромів (циган) у табори. Восени сербське повстання завдало серйозних втрат серед німецького військового та поліцейського персоналу. У відповідь Гітлер наказав німецькій владі розстріляти 100 заручників за кожну смерть серед німців. Німецькі військові та поліцейські підрозділи використали цей наказ як привід для розстрілу практично всіх сербських євреїв чоловічої статі (приблизно 8000 чоловіків), приблизно 2000 справжніх та уявних комуністів, сербських націоналістів і демократичних політиків міжвоєнної епохи та приблизно 1000 ромських чоловіків.

22 червня 1941 року: вторгнення до Радянського Союзу

Німецькі війська вторглися до Радянського Союзу 22 червня 1941 року. Три групи армій, що складалися з понад трьох мільйонів німецьких солдатів, атакували Радянський Союз широким фронтом від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні.

Відповідно до своїх наказів німецькі війська ставилися до населення Радянського Союзу з надзвичайною жорстокістю. Вони спалювали цілі села та розстрілювали сільське населення цілих районів у відповідь на партизанські атаки. Мільйони радянських цивільних осіб були відправлені на примусові роботи до Німеччини та на окуповані території. Німецькі керівники закликали до нещадної експлуатації радянських ресурсів, особливо сільськогосподарської продукції. Це була одна з головних воєнних цілей Німеччини на сході.

Фото

Німецькі солдати в Радянському Союзі (Фото)

Німецькі солдати в Радянському Союзі під час наступу радянських військ на східному фронті у грудні 1943 року. Німецькі війська вторглися на радянську територію в червні 1941 року, але зіткнулися з контрнаступами після Сталінградської битви. 16 грудня 1943 р.

Джерело:

• US Holocaust Memorial Museum

Червень 1941 року – січень 1942 року: систематичне вбивство радянських військовополонених 

Від початку Східної кампанії нацистська ідеологія визначала політику Німеччини щодо радянських військовополонених. Німецька влада розглядала радянських військовополонених як неповноцінних і як частину «більшовицької загрози». Вони стверджували, що оскільки Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію 1929 року, її положення, які вимагали надання військовополоненим їжі, притулку і медичної допомоги, а також забороняли військові примусові роботи чи тілесні покарання, не застосовувалися. Ця політика виявилася катастрофічною для мільйонів радянських солдатів, взятих у полон під час війни.

До кінця війни понад 3 мільйони радянських військовополонених (близько 58 відсотків) загинуло в німецькому полоні (у порівнянні з близько 3 відсотками британських та американських військовополонених). Така кількість загиблих не була ані нещасним випадком, ані неминучим результатом війни, а скоріше цілеспрямованою політикою. Армія та СС співпрацювали в розстрілах сотень тисяч радянських військовополонених, тому що вони були євреями, комуністами, або виглядали «азіатами». Решту піддавали довгим маршам, систематичному голодуванню, не надавали медичної допомоги, майже не давали жодного притулку та змушували до примусової праці. Неодноразово німецькі війська закликали до «енергійних і безжальних дій» і без вагань «використовувати свою зброю», «щоб знищити будь-які сліди опору» радянських військовополонених.

Літо–осінь 1941 року: участь вермахту в Голокості

Більшість німецьких генералів не вважали себе нацистами. Однак вони поділяли багато цілей нацистів. На їхню думку, існували вагомі військові причини для підтримки нацистської політики. В очах генералів комунізм підживлював опір. Вони також вірили, що євреї були рушійною силою комунізму.

Коли СС запропонувала убезпечити тилові райони та ліквідувати єврейську загрозу, армія пішла на співпрацю, надаючи матеріально-технічну підтримку підрозділам та координуючи їхні пересування. Армійські підрозділи допомагали розстрільним загонам збирати євреїв, оточувати місця вбивств, а іноді й самі брали участь у розстрілах. Вони створили ґетто для тих, кого вбивці поки що не розстріляли, і використовували примусову працю євреїв. Коли деякі війська проявляли ознаки невдоволення, генерали видавали накази, що виправдовували вбивства та інші жорстокі заходи.

2 лютого 1943 року: капітуляція 6-ї німецької армії під Сталінградом 

Сталінградська битва, яка тривала з жовтня 1942 року по лютий 1943 року, стала головним поворотним моментом у війні. Після кількох місяців запеклих боїв і важких втрат, всупереч прямому наказу Гітлера, вцілілі німецькі війська (близько 91 тисяча осіб) капітулювали 2 лютого 1943 року. Через два тижні міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс виступив у Берліні із закликом до радикалізації мобілізаційних заходів і тотальної війни. Промова визнала труднощі, з якими зіткнулася країна, і ознаменувала початок зростаючого відчаю з боку нацистського керівництва.

Поразка під Сталінградом змусила німецькі війська перейти до оборони та стала початком їхнього тривалого відступу назад до Німеччини. Цей відступ ознаменувався широкомасштабними руйнуваннями, оскільки за наказом Гітлера військові здійснювали політику випаленої землі. Посилився також акцент на підтримці військової дисципліни, включаючи безжальні арешти солдатів, які висловлювали сумніви щодо остаточної перемоги Німеччини.

20 липня 1944 року: операція «Валькірія»  

Невелика група старших військових офіцерів вирішила, що Гітлер повинен померти, хоча загалом їх не хвилювали нацистські злочини (декілька змовників навіть брали участь у вбивствах євреїв). Вони звинувачували Гітлера у програші війни та вважали, що його подальше керівництво становить серйозну загрозу для майбутнього Німеччини. 20 липня 1944 року вони спробували вбити Гітлера, підірвавши невелику, але потужну бомбу під час військового брифінгу в його штаб-квартирі в Східній Пруссії в Растенбурзі.

Гітлер вижив, і змова провалилася. Він швидко помстився за цей замах на його життя. Кілька генералів були змушені покінчити життя самогубством або зазнали принизливого судового переслідування. Інші постали перед сумнозвісним Народним судом у Берліні і були страчені. Хоча Гітлер із підозрою ставився до решти членів німецького офіцерського корпусу, більшість із них продовжували боротися за нього і за Німеччину аж до капітуляції країни в 1945 році.

1945–1948 роки: судові процеси над головними військовими злочинами 

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року деякі військові лідери постали перед судом за воєнні злочини та злочини проти людяності. Серед 22 головних воєнних злочинців перед судом, який проходив на Міжнародному військовому трибуналі (МВТ) в Нюрнберзі, Німеччина з жовтня 1945 року, були генерали найвищих рангів. Вільгельм Кейтель і Альфред Йодль, обидва з верховного командування німецьких збройних сил, були визнані винними й страчені. Обидва намагалися звинуватити Гітлера. Однак МВТ категорично відкинув використання наказів вищого керівництва в якості захисту.

Три наступні судові процеси МВТ перед американським військовим трибуналом у Нюрнберзі також були зосереджені на злочинах німецьких військових. Багато засуджених були звільнені достроково під тиском холодної війни та створення Бундесверу. На жаль, більшість винних у злочинах проти людяності ніколи не були засуджені та покарані.